«Дитина несе горіх до матері, щоб його розбила; християнин спішить до Церкви, аби йому пояснила значення Святого Письма» (св. Єфрем).
Однією з тем, що часом обговорюється в неділю в сімейному колі чи серед знайомих після Служби Божої, є проповідь, яка мала б у поєднанні тексту Апостола і Євангелія розкривати глибину Божої любові до кожного й запалити вірних бажанням відповідати своїм життям на цю Любов.
Для прикладу, (трохи жартома) це обговорення може виглядати так: пані Катерина була на Службі Божій, а опісля пішла відвідати свою хвору подругу Ірину, якій розказує, як було в церкві: що було багато людей, яка була цікава проповідь, тривала 30 хвилин, і замовкає.
Тоді Ірина запитує: «А про що було Євангеліє?» Замислившись, Катерина відповідає: «Бігме, не пам`ятаю»… Про текст Апостола навіть не згадуємо….
Здається, що так може відповісти більшість вірян, які є учасниками недільних чи святкових Літургій. Чому так?
Може тому, що одні забули, що означає проповідувати, а інші просто прийшли на Літургію, на якій постояли, послухали, вийшли, забули.
Чому так?
Відповідь частково знаходимо у статті с. Малґожати Борковської «Антиінтелектуалізм» з книжки «Ослиця Валаама». Одна з перших настанов, яку духовний наставник дає клірикам, полягає в тому, щоби вони вивчали догматику на колінах.
Дуже часто тиху реакцію клірика на цю пораду можна було б виразити словами: «Ти говори, а я послухаю, що спільного має пряник з вітряком, а догматика з молитвою?».
Молитва – це коли в нашій групі ми переживаємо релігійний ентузіазм, а догматика – коли я вчу формули до іспиту.
Щоби не було занадто нудно, можна спробувати придумати щось нове...
Зрештою, коли іспити будуть складені, богослов`я все одно відкладуть на полицю, молитва зведеться до мінімуму, а життя підпорядкується щоденній активній діяльності.
Пізніше, через роки, виявиться, що десь у наполегливій праці для Бога священник загубив Його…
Вся проблема полягає в тому, як людина, навіть якщо це людина духовна, у глибині свого серця трактує Бога: як тему чи як особу.
Бо якщо це тема, то її обговорюють, а якщо це особа, то не тільки про неї говорять, а її слухають і навіть звертаються до неї.
На практиці цілком можливо поєднувати ставлення до Бога як до теми лекції в аудиторії та як до джерела благочестивого тепла в молитві; але в такому випадку ми лише крутимося навколо власного «я», яке або вигадує теорії (іноді амбітні), або намагається щось пережити, щось відчути для власного задоволення.
Можна також спробувати «вслухатися» в Боже слово, щоби почерпнути з нього якісь необхідні нам у певний момент вказівки.
Про що ще Бог міг би говорити, як не про те, що стосується мене в тому чи іншому випадку?
А Бог говорить нам насамперед про Себе. У світі немає важливішої і більшої теми.
…
Здається, однак, що Бог міг би навіть сказати: «Я «об`являю», а вони не хочуть дивитися і слухати».
Догматику вони вже здали...
Та догмат – це не якась академічна теорія чи формули, які можна зарахувати на іспиті і забути, а гідний радісного захоплення переклад на людську мову того, що Бог відкриває нам про Себе, а особливо того, що Він відкриває нам про Себе у Христі.
Центр новозавітного одкровення – істина про Святу Трійцю – є основою не тільки богослов`я, але й усього молитовного життя, наших стосунків з Богом.
Однак, щоб належно оцінити це богослов`я, щоби зрозуміти цінність догматики, потрібно трохи подумати головою, а це дуже немодно... Майже кожен другий проповідник тим чи іншим чином проповідує непотрібність розуму в молитовному житті і відсилає в зовнішню темряву тих, хто ним користується.
Нічого в цьому дивного немає, так як цей антиінтелектуалізм своїм корінням сягає часів епохи Просвітництва, коли почали вважати розум зовнішнім джерелом знання, якоюсь нібито сукупністю тверджень, які людина повинна прийняти.
…
Якщо розглядати розум як пізнавальну здатність людини, то відразу бачимо, що сфера нашого пізнання буде залежати від того, звідки ми беремо відомості, які розум має засвоїти і систематизувати, приблизно так, як сьогодні комп'ютер «знає» тільки те, що в нього завантажать.
Взагалі кажучи, розум, якому надаються лише відомості, що походять із пізнання тимчасових речей, навіть якщо вони витончені до найскладніших наукових експериментів, буде знати лише те, що можна вивести з такого пізнання, бо нічого іншого йому не завантажено; і це не є віра. Натомість розум, який разом із емоційними відомостями приймає також такі, що походять з Одкровення, матиме окрім природничих знань знання про Бога, і це є віра; одне з іншим може в ньому чудово співіснувати, так само, як у межах світського знання можуть співіснувати гуманітарні знання з технічними, і знання законів фізики не суперечить знанням літератури чи історії.
Іншими словами, і віра, і невіра є «двома можливими позиціями розуму», які залежать від того, скільки і які відомості прийняв розум.
…
І, на жаль, саме цю позицію і цю помилку (просвітництва) вкладали в голови багатьох поколінь, і це було дуже ефективно.
Під впливом такого вчення люди, які вважали, що в житті не обійтися без розуму, автоматично відходили від християнства, бо ж знали, що віра суперечить розуму.
А ті, хто хотів залишитися християнами, але дав себе переконати в цій суперечності, вирішили вибрати віру і відкинути розум.
І до сьогодні, незважаючи на енцикліку «Fides et ratio» (Віра і розум), ця помилка все ще існує в Церкві, особливо у проповідництві.
Наприкінці XIX століття в одному монастирі був сповідник, який говорив монахиням: «Сховайте розум під тумбочкою, а на неї покладіть віру: так наказав Отець, і цього вам має вистачити».
Я маю на увазі не те, що він сам продемонстрував, що його розпорядження суперечать розуму, а те, що якби сестри дійсно сховали розум під тумбочку, вони не мали би чим зрозуміти його накази і не могли б їх виконати.
Людина, яка використовує мислення для того, щоби засудити мислення, подібна до того, хто користується комп'ютером, але стверджує що комп'ютери слід викинути.
Отже, як раціоналізм, що відкидає віру й обирає розум, так і фідеїзм, що відкидає розум і обирає віру, однаковою мірою є наслідками переконання про їхню протилежність, тобто результатом помилок Просвітництва.
У проповідників, які дотримуються цієї просвітницької ментальності, дуже добре помітна певна закономірність: чим наполегливіше вони відкидають розум, тим легше й частіше впадають у помилки, у вчення, несумісні з богослов`ям Церкви, у суцільну фантазію.
І тоді, звісно, вони ще більше мусять засуджувати розум, щоб захистити свої позиції.
Закінчення
Можна прочитати чимало різних досліджень на тему проповідництва, але погляньмо лише на один елемент, а саме на те, що сказано в Катехизмі УГКЦ «Христос - Наша Пасха» (п. 56): «Святими Отцями Церква називає і визнає тих, які проповідували Євангеліє в істинності вчення та святості життя.
Тому й звіщали Благу Вість силою Святого Духа – Духа істини, стаючи для Церкви Отцями віри й уподібнюючись до апостола Павла, який сказав: «Хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» ( 1 Кор. 4, 15-16 ).
В історії маємо багато отців-учителів, але мало отців-батьків, тому так легко частина вірних дають себе ввести в оману новітніми релігійними «віяннями».
-----
Подаємо цю статтю у перекладі з польської мови. Małgorztat Borkowska OSB. „Antyintelektualizm” в „Oślica Balaama”. С. 49-56. Wydawnictwo Benedyktynów. Tyniec 2018 р. https://www.youtube.com/watch?v=EgF9sdhvFS0
- Польська приказка, яка означає, що дві обговорювані справи абсолютно не пов'язані між собою, а їх поєднання є нелогічним або абсурдним – примітка від БНРР і сект.
- Катехизм УГКЦ Христос - Наша Пасха. (56)
