БЮРО КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА УГКЦ

У СПРАВАХ НОВІТНІХ РЕЛІГІЙНИХ РУХІВ І СЕКТ

Іван Павло ІІ

«…лише свобода, яка підпорядковується Правді, приводить людську особу до її правдивого добра. Добром особи є перебувати в правді та чинити правду»

(Енцикліка «Сяйво Істини» 84)

 

Андрей Шептицький

«Час воєнний утруднює людині кермуватися вказівками тверезого, ясного розуму, освіченого вірою. Верх беруть почування, вразливість, пристрасть, а з того нерозважні кроки, шкідливі не тільки для одиниці, але і для загалу, для цілої родини, громади й народу. Ця небезпека в положенню так особливо труднім, в якім находиться наш народ, стається прямо грізна»

(Пастирське послання до духовенства про обов'язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів)
01.09.1939 р.

Якір

У ранньохристиянському мистецтві якір був символом надії. Згідно з Апостолом Павлом, надія «…для душі є ніби якір, безпечний і міцний...» (Євр. 6:18-19). Якір ототожнюється з Ісусом Христом і хрестом, а також святим Климентієм, папою Римським (мученицька смерть – прив’язаний до якоря та кинутий у море) і святим Миколою (покровителем моряків). Якір, увінчаний хрестом, став символом головної християнської ідеї – Надії на порятунок.

Нові релігійні течії в Україні: загрози уявні і реальні

Людмила Филипович

доктор філософських наук, професор зав. відділом

філософії та історії релігії Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

© Филипович Людмила, 2017

З’явившись в Україні наприкінці 80-х-початку 90-х рр. ХХ ст., нові релігії за роки свого існування стали елементом її релігійного ландшафту, фактором духовного життя, суб’єктом міжрелігійних, навіть державно-церковних відносин, об’єктом постійної уваги з боку мас-медіа. Навколо нових релігій йдуть багаторічні дискусії щодо їхньої суті, причин виникнення, наслідків функціонування в суспільстві, впливу на свідомість особи і спільноти тощо. Але особливо гаряче в ЗМІ та експертних колах обговорюється питання небезпек і загроз, які несуть з собою нові релігійні течії (НРТ).

Саме тому назріла необхідність розібратися: чи дійсно НРТ такі вже небезпечні для України і як реагувати українському суспільству та державі на їх присутність в українському релігійному полі? Як втримати баланс між національним інтересом держави, законодавством України у сфері свободи совісті та вимогами міжнародного співтовариства, зафіксованих в різноманітних документах з прав людини?

Виходячи із статистичних даних щодо нових релігій в суспільстві, немає підстав ані перебільшувати, ані применшувати їхнє значення ні в житті всього людства, ні в житті українського народу. Серед загальної кількості віруючих доля прихильників НРТ складає не більше 1,5%. Близькими є статистичні показники і щодо кількості релігійних організацій новітньої орієнтації – до 5 відсотків [Пораховано за: Таблиця змін мережі релігійних організацій України 1991-2000 рр. // Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т.10. Релігія і церква в незалежній Україні // Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. – К., 2001; Релігійна мережа України 1992-2015 років. Таблиця змін за даними на 31 грудня відповідного року // Релігійна свобода. – 2016. - №19. – С.204-212]. За оцінками експертів, абсолютна кількість неовірян може зростати, але відносні показники будуть залишатися в межах до 10%.

Враховуючи молодість НРТ та відсутність тривалої віросповідної традиції, треба передбачати, що прихильники нових релігій занадто активні в сповідуванні того чи іншого вчення, сповнені надмірним бажанням поділитися зі всім світом результативністю своїх духовних пошуків у рамках якоїсь нової системи поглядів, агресивно налаштовані щодо тих, хто критикує їх, виступає проти їхньої діяльності тощо. Так званий синдром неофіта проявляється в надмірній екзальтації, в незвичних реакціях на події індивідуального й суспільного життя. Але з часом нинішні НРТ, долаючи “дитячі хвороби росту”, стають респектабільнішими та більш врівноваженими. Вже зараз ми спостерігаємо, що настає новий етап у поширенні НРТ в Україні. На зміну першому – екстенсивному – етапові приходить інтенсивний, що пов’язаний з певною стабілізацією стрімкого зростання кількості релігійних громад, некерованому притоку нових віруючих. Зараз головним стає те, чи обрана релігія відповідає зовнішнім і внутрішнім потребам людини, чи здатна вона дотримуватися всіх тих приписів, які сповідуються даною релігією, жити відповідно до релігійно-церковних вимог. Тому нині відбувається відбір дійсно віруючих з випадково зайшлих до церкви, настає етап сутнісної трансформації вірних, їх якісного внутрішнього зростання, утвердження і зміцнення у вірі; організаційного оформлення громад, висування лідерів вже українського походження, здобуття себе як інституції серед інших подібних інститутів. Все це визначає характер сучасного стану НРТ в Україні, який можна кваліфікувати як суперечливий, що детермінований як певними успіхами, так і поразками.

Беручи до уваги достатньо складну ситуацію, в якій перебувають новітні релігії в Україні і яка буде погіршуватися у зв’язку з глобальною економічною кризою, бажано виходити з того, що НРТ не постають якимось ексклюзивом для релігійного життя України, тому природно означити своє ставлення до них як до будь-якого іншого типу релігійних організацій, які в пріоритетах державної політики займають не домінантне місце, які не є головною проблемою суспільства. НРТ – це не особливий, а ситуативний сегмент нинішньої релігійної ситуації, державно-церковних відносин, щодо якого держава демонструє рівноправну і законом визначену позицію: ніяких преференцій, але й ніяких дискримінацій чи переслідувань.

Виділяючи деякі результати присутності НРТ в українському соціумі, ми неодноразово наводили докази вітальності неорелігійних явищ. Але присутність НРТ в релігійному полі України актуалізувала і деякі проблеми, які пов’язують із наявністю нетрадиційних для України релігій. Частина з них є реальними, але частина – уявними, будучи продуктом наших стереотипів, необізнаності, конфесійності, а тому потребують особливої уваги науковців.

За останні роки, як вже зазначалося, релігійна карта України, яка раніше була обмежена лише “дозволеними” декількома конфесіями, істотно збагатилася, релігійне життя українців конфесійно урізноманітнилося. І це посилило релігійну гетерогенність українського народу, розділення, роз’єднання українського суспільства за релігійної ознакою. До різнополітичності, поліетнічності додалася і полірелігійність. Зростаюча кількість релігійних течій і центрів (з 9 до 120) свідчить про плюралізацію суспільної свідомості, релігійного світобачення зокрема. З одного боку, в житті народу України створена унікальна ситуація реального (практичного) релігійного і світоглядного плюралізму, а з іншого – це є загрозливим для відносної релігійної гомогенності українського суспільства, яку навряд чи вдасться зберегти, якщо Україна усвідомлює себе частиною світового, зокрема європейського, співтовариства. Останнє давно вже характеризується як полірелігійне. З одного боку, так, плюралізація зрештою сприяє демократизації держави, входженню України до світової спільноти, яка давно вже не є монорелігійною (навіть Європа, де на відміну від Америки існують історичні, традиційні, базові релігії), а з іншого – НРТ розмивають етнічну ідентичність, створюючи тим самим так звану проблему конфлікту ідентичностей. Чи сприяють НРТ духовній консолідації нації, чи формують зрозумілий і прозорий релігійний простір, в якому сучасній людині, зокрема громадянину України, легко зорієнтуватися? Як в цій ситуації бути державі, яка б мала дбати про свою цілісність, єдність, і не тільки територіальну чи економічну, але й духовну, релігійну, культурну, ідеологічну, про безпечні і прогнозовані духовні орієнтири своїх громадян?

Саме завдяки новим релігіям ідейний і екзистенційний простір України збагатився нетрадиційними підходами і способами життя, що будуються на інших світоглядних засадах, ніж ті, що були притаманні українцям від роду. Присутність нових, альтернативних релігійних явищ струснуло традиційний світогляд, спосіб мислення, традиційні устої українського суспільства. Українці побачили, що є ІНШЕ, і воно не завжди гірше від українського. За кожною нетрадиційною релігією стоїть інша культура, інші стереотипи, які не збігаються з автохтонними. Світоглядна революція відбувається не просто в змінених умовах, а в умовах ринкової конкуренції. Недарма сучасну ситуацію вибору релігій порівнюють з маркетом, де попитом користується дешевший і якісніший товар. Плюральність створює умови вільного вибору релігій, але ці умови не рівні для традиційних і нових релігій (відомо, що перші певною мірою підтримуються владою, особливо місцевою, а більшість НРТ – в кращому випадку, іншими державами, а то й матеріальними вливаннями для організації місіонерської діяльності). Перед державою постає проблема: підтримувати власного “виробника духовних послуг” чи пустити на ринок “імпортний духовний продукт”, оскільки відсидітися, спостерігаючи, як конкурують між собою історичні і нові церкви, не вдасться.

НРТ утвердили повагу до прав людини на особистий вибір, але при цьому не врахували баланс інтересів особи і спільноти, що призводить до нехтування загальнонаціональних пріоритетів. НРТ пропонують нові трактування, нові концепції, нове розуміння життя і світу, Бога і людини, чим створюють, без сумніву, певну загрозу традиційним релігіям, традиційній духовності, традиційному способу життя. Самі НРТ, базуючись на певній традиції, як правило, чужій для українців, надають можливість познайомитися з іншим світом, з іншими культурами, привчаючи українців до толерантного співжиття з іновірцями. Але у держави, як і у всього суспільства, виникають питання: чи не призводить це до негації українських традицій? Чи не виступають НРТ невільно додатковою можливістю розсварення своїх із своїми, розмиття поняття єдиної церкви, єдиної нації, єдиної культури тощо? Не постаючи наслідком внутрішнього розвитку традиційного українського релігійного простору, чи перетворяться НРТ з часом на рідні для духовного життя нації релігії, як довго чекати на їхню українізацію? Хіба держава зацікавлена в існуванні на її території чужих, часом ворожих ідеологій, вчень, організацій?

Демонструючи новітню форму співіснування різних релігій, НРТ подають приклад того, як можна жити за новими правилами – не в ситуації постійного конфлікту, а в режимі діалогу. Але при цьому, зрозуміло, НРТ використовують виключно чужий, частіше всього американський досвід, який ґрунтується на ідеї рівності всіх віросповідань перед законом, на повазі до індивідуального релігійного вибору кожного громадянина. Але чи спрацьовує цей досвід в Україні, яка духовно поставала не на повазі до свободи вибору релігії певною особою чи спільнотою, а на слухняності і згоді із рішенням її державних або релігійних лідерів?

Пропагуючи ідеї родини, поваги до батьків, НРТ невільно вплинули на загострення проблеми поколінь. Деяким українським батькам так хотілося, щоб діти успадкували заборонену комуністичним режимом віру, щоб держава релігійно зміцніла за рахунок однієї церкви. Вони при цьому не розуміють молодь за її дещо нові життєві орієнтації, а тут з’являється ще й додатковий дратівливий момент у відносинах “батьки-діти” – світоглядний, релігійний, що свідчить про більш глибокий розрив традиції, багатовікової духовної спадщини, культурної неперервності поколінь. Держава, первісною клітинкою якої є сім’я, менше всього зацікавлена в розхитуванні століттями перевіреної соціальної одиниці, на яку в першу чергу вона опирається в своїй політиці, тому вона всяк буде протестувати проти нестабільності у сфері родинних відносин.

Тим не менш, подобається це чи ні державі, суспільству й іншим церквам, НРТ, успішно справляючись з духовними, соціальними проблемами, виявилися достатньо функціональними: крім звичайних (комунікативна, інтеграційна, компенсацій на тощо), нові релігії стали виконувати ще й специфічні функції (дипломатична, міжкультурного спілкування, орієнталізації чи американізації та ін.) в українському суспільстві, про що вже мовилося. Але, розширюючи функціональність релігії в соціальній та культурній сфері, чи не втрачають від цього НРТ себе, власне, як релігію? Чи залишається там віросповідна компонента, а чи ж тільки надаються послуги на віросповідні потреби споживача-віруючого? Нові релігії менше всього подібні релігіям в традиційному їх розумінні: віровчення існує як просто вчення або філософська концепція, але частіше відсутня система спільнотного вшанування Бога – молитися-спілкуватися с Богом (Абсолютом, надприродним світом тощо) можна будь-де з будь-ким і будь-коли, організація совірників (сомислеників) немає усталених форм, розмірів. З новими релігіями, крім неохристиянських громад, які прагнуть наслідувати спільноти первісних християн, але погано інституалізовані на макро- (не кажучи вже про мега-) рівні, державі важко спілкуватися, оскільки таких автономних громад безліч, які нікому не підпорядковуються, крім свого релігійного лідера. Ці громади не переросли рамки окремої релігійної групи, не перетворилися на самобутню деномінацію. За законом, всі релігії рівноправні. Але державі важко гарантувати рівність конфесії, за якою стоїть 5 млн. сповідників, і групі релігійних організацій, які об’єднують до сотні своїх послідовників.

Незважаючи на збільшення кількості неофітів, появу все нових церков, НРТ не здатні охопити духовним впливом більшу частину українців, які у своїй основній масі залишаються все таки поза конфесіями, ставляться до релігії індиферентно, незважаючи на проповідницькі та організаційні зусилля як традиційних церков, так і нових течій. Повній адаптації нових релігій до українських умов і перетворення їх на українське духовне явище заважають чимало факторів, серед яких домінуючими є інтрарелігійні або внутрішньоцерковні проблеми НРТ, що відбивається на їх невизначеному і в цілому невизнаному статусі в українському суспільстві. В цілому українське суспільство й досі не прийняло НРТ як свої, рідні, природні. Незважаючи на певні успішні спроби організувати повноцінне релігійне життя НРТ, вони й досі є маргінальними і не зовсім вписаними в культурний контекст України, почуваються чужими в цьому середовищі, важко сприймаючи українські реалії. На перших порах неовіряни ставилися до своїх громад як до можливості виїхати за межі України, на батьківщину НРТ. Міграційні настрої серед них були надто високі. Але з часом стало зрозуміло, що всі виїхати в зарубіжжя не зможуть, а тому потрібно пристосовуватися до цього життя. Хоч багато неовірян так і живуть, перебуваючи в Україні як в еміграції, оскільки їхні сподівання на краще життя продовжують бути пов’язаними з країною походження їхнього релігійного руху. Все це накладає свій відбиток на взаємини між релігійною організацією, напрямом, деномінацією, об’єднанням і державою, суспільством, переважно історичними релігіями і церквами.

Немаловажними для негативного сприйняття НРТ, які не є українським явищем (крім рідновірів), виявляється їхня реакція на національні процеси, ставлення неорелігій до етнонаціонального сегмента життя. В цілому ж, будучи позаетнічними, а інколи й антиетнічними, що не притаманно українській ментальності, в умовах відновленої актуалізації етнічного фактора в очах українців посилюватиметься чужість цього явища. Хоча позаетнічність НРТ також зазнає змін: все менше є таких нових рухів, які в ситуації національного відродження хотіли б набути репутації неукраїнського руху, маргіналізуватися, не вписавшись в місцевий контекст.

Слабка соціальна інтеграція українського суспільства сприяла безконтрольному поширенню різних НРТ і водночас призвела до певної сектантизації та сепаратизації неорелігійних течій. Останні виявилися безсилими відстоювати свої інтереси як релігійних меншин. Релігійна свобода, право людини вільно сповідувати будь-яку або не сповідувати ніякої релігії не є незворотними, духовна стабільність, міцність і єдність соціальної системи, в якій діють рівноправно різні релігії не закарбовані на вічно. Розгойдують ситуацію важко досягнутого балансу різні організації, в т.ч. й антисектантські, які дезінтегрують суспільство за релігійною ознакою, конфесійною належністю.

Українське суспільство має підстави для незадоволення діяльністю тих релігійних течій, які не враховують історичної релігійної традиції українців, в непритаманній українській ментальності силовій формі нав’язують те чи інше вчення, вважають цінності своєї конфесії далеко вищими (а то й єдиноприйнятними) за традиційно українські, безпардонно й примітивно проводять місіонерську роботу, не поважають українську мову тощо. Нещодавно оприлюднені факти масового фінансового ошукування українців, шахрайського заволодіння їхнім майном, коли обманним шляхом заставляють працювати на інші держави тощо. Якщо порушуються права громадян України, держава повинна захищати останніх. Але переслідувати за погляди, які відрізняються від загальнопоширених, якщо вони не явно антигуманні, заборонено; піддаються засудженню тільки дії та наміри здійснити протиправну дію.

Гадаємо, що НРТ відчули “дихання зими” у ставленні до них як з боку держави, так і суспільства загалом. Вони готуються до ускладнень у своєму бутті в українському соціумі, яке стало більш обізнаним (хоч і однобічно) щодо НРТ. Нові релігії вже не дивуються негативізму і спротиву державних, церковних та частини громадських структур на свої ініціативи. Не здивуєш НРТ і антисектантськими виступами ЗМІ. Можна передбачити, що все це тільки посилиться: і ворожість та упередженість людей щодо НРТ, і невиконання державою конституційних і законодавчих норм у сфері свободи совісті, й необґрунтовані обмеження з боку держави на пропаганду неотечіями своїх релігійних істин тощо.

За таких умов можна очікувати декількох моделей або стратегій поведінки і розвитку НРТ, які вкладаються з усією варіативністю останніх у дві основні лінії: відмовна (rejection) й пристосовницька (adaptation). Перша стратегія, що базована на неприйнятті, відкиданні цінностей сучасного секуляризованого світу, нагадує за своїми формами і методами “релігійну революцію”, наслідком якої буде створення релігійної субкультури, інституалізованої чи неінституацізованої, але яка прагнутиме до інституалізації. НРТ все більше орієнтуватимуться на практичну корисність й результативність. Тому вони мають бути дієвими і тотальними. Цим шляхом вже ідуть багато неорелігійних утворень, які розвиваються в межах консервативних і фундаменталістських парадигм. В даному випадку, як слушно зазначає Грейс Деві, неможлива “віра без належності”, а тим більше “належність без віри”.

Через свою нечисельність НРТ не здатні будуть продемонструвати протест чи боротьбу проти історичних релігій і конфесій, в тому числі й в Україні, проти державної політики дискримінації. Хоча є поодинокі спроби відстояти свої інтереси та авторитет в судах через відповідні позови, де відповідачами постають масмедійні засоби. Але переважна більшість НРТ своє невдоволення зафіксує ігноруванням суспільства, ще більшою ізоляцією від нього, створенням закритих структур у рамках своїх релігійних об’єднань.

Друга стратегія – стратегія “пристосування до секулярності” – мала б забезпечити можливість НРТ вижити в складних умовах сучасних суспільно-релігійних і міжрелігійних відносин. Це стосуватиметься тих нових релігій, які відносно давно існують в Україні і мають певну підтримку, негласну симпатію або нейтральність щодо себе з боку суспільства та влади. Ця стратегія, яка домінувала у другій половині ХХ ст. в політиці більшості церков та релігійних організацій, зрештою, на думку більшості експертів, зазнала поразки. Але Україна ще не пройшла свого історичного шляху в цій еволюції, тому адаптативна стратегія буде активно використовуватися НРТ доти, доки ця політика приноситиме користь таким релігіям.

Але будь-яку агресивну критику на свою адресу, несправедливість у ставленні, переслідування своїх послідовників НРТ сприймуть як знак до протесту – активного чи пасивного, видимого чи невидимого. Скоріше всього вони підуть в опозицію до соціуму, втомившись доводити йому свою світоглядну нешкідливість, соціальну корисність, навіть український патріотизм. Суспільство дивним чином вже розділило всі НРТ на ті, які можуть існувати в Україні, і ті, які є небезпечними для її духовного і національного розвитку. Тому свобода віросповідання все більше залежатиме не від законів, які регулюють цю сферу суспільних відносин, а від тих, хто їх інтерпретуватиме і застосовуватиме на практиці, від орієнтацій носіїв громадської думки, від суб’єктивних преференцій лідерів держави, від політики керівників церков і релігійних організацій, на що впливає позиція звичайних віруючих, кліру, наукових і громадських інституцій як антисектантського, так й об’єктивно-наукового спрямування.

Виокремлення двох стратегій функціонування НРТ в Україні не означає, що не виникатимуть якісь інші моделі, зокрема й суспільно небезпечні, які враховуватимуть безліч обставин, зокрема ступінь загальної релігійності суспільства, характер державно-конфесійних і міжконфесійних відносин, рівень релігійної свободи, тенденції внутрішнього розвитку самих релігій, зокрема нових, співвідношення “зрілої” і “незрілої” релігійності [Див.: Оллпорт Г. Личность в психологии. – СПб., 1998], тісно пов’язаних з так званою дорослою чи дитячою релігійністю (не за віком, а за внутрішніми сутнісними характеристиками). Чим скоріше НРТ здолають стадію “незрілої” і перейдуть до “зрілої” релігійності, тим ефективніше вони набуватимуть ознак терпимого, а може й співчутливого ставлення до інших релігій та їх носіїв, характеризуватимуться високою вимогливістю до свого віровчення і поведінки, соціальною відповідальністю і солідарністю.

Пророковане тотальне панування нової нетрадиційної релігійності на фоні постійних попереджувальних месседжей щодо небезпеки нетрадиційних і нових вірувань не відбулося, а останні, досягнувши свого кількісного піку в середині 90-х рр. м.ст., з часом почали навіть спадати. Не кращі часи зараз переживають громади неорелігійного спрямування та їх члени. Приток нових вірян до НРТ дуже повільний, оскільки виявилося, що бути послідовником не пануючої релігії в Україні не так просто, незважаючи на всі законодавчі гарантії свободи совісті та віросповідань. І повального захоплення новими релігіями не сталося не тому, що активізувалися антисектантські організації в Україні (вони заявили про себе як інституалізований рух лише в останні 5-7 років) чи українська держава відреагувала попереджувальними кроками на заклики ультраправославних патріотів. Загалом у світі з кінця 90-х рр. ХХ ст. з’явилася і набирає сили тенденція до пригальмування поширення НРТ. Основна причина повільності проникнення НРТ в Україну в тому, що нові течії – генетично, ментально, культурно не укорінені в житті нашого народу. Вони й досі виступають як чужеродний феномен, який ґрунтується не на українській матриці, не на українських звичаях, не на українській мові. Він несе в собі інакшість, навіть чужість, яку не хочеться опановувати, з якою не виникає потреби навіть знайомитися. За ці роки втратилася цікавість до іншого, не нашого.

Ця інакшість навіть почала дратувати, оскільки хочеться знайомого, зрозумілого, спокійного, впевненого, перевіреного, устабілізованого світу. Прагнення до стабільності надзвичайно зростає в ситуації війни і соціального неспокою. Хвиля активного експериментування в духовній сфері зходить нанівець, суспільство досить обережно ставиться навіть до незначних реформ у традиційних течіях і церквах. Все більше людей схиляється до традиційних форм релігійності, сприймаючи поодинокі зацікавлення новітніми формами релігійності як тимчасове і невизначальне явище. В ситуації екзистенційних максим між життям і смертю множинність думок, варіативність духовних пошуків втрачає свою актуальність. Суспільство саме відпрацьовує захисні механізми. А тотальне заборонство на існування нових релігій з такою знайомою “застережливістю” і широкомасштабною боротьбою із “зловредними явищами” тільки зміцнить нові релігії в бажанні протистояти монополізму однієї ідеології, однієї точки зору.

Життя вимагає широкого просвітництва, достовірного інформування, широкого розуміння того, що нові релігійні явища завжди будуть обов’язковим елементом духовного розвитку людства. Вони свідчитимуть про вітальність релігії. Без сумніву, окремі релігійні напрями можуть зникати, трансформуватися, перероджуватися, з’єднуватися, утримуючи в собі потенційні можливості певних небезпек для культурної і духовної тожсамості (ідентичності) народу і держави, серед яких треба навчитися розрізняти уявні і реальні загрози, щоб вчасно сформулювати адекватні відповіді на виклики епохи.

Copyright © 2019. All Rights Reserved.