БЮРО КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА УГКЦ

У СПРАВАХ НОВІТНІХ РЕЛІГІЙНИХ РУХІВ І СЕКТ

Іван Павло ІІ

«…лише свобода, яка підпорядковується Правді, приводить людську особу до її правдивого добра. Добром особи є перебувати в правді та чинити правду»

(Енцикліка «Сяйво Істини» 84)

 

Андрей Шептицький

«Час воєнний утруднює людині кермуватися вказівками тверезого, ясного розуму, освіченого вірою. Верх беруть почування, вразливість, пристрасть, а з того нерозважні кроки, шкідливі не тільки для одиниці, але і для загалу, для цілої родини, громади й народу. Ця небезпека в положенню так особливо труднім, в якім находиться наш народ, стається прямо грізна»

(Пастирське послання до духовенства про обов'язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів)
01.09.1939 р.

Якір

У ранньохристиянському мистецтві якір був символом надії. Згідно з Апостолом Павлом, надія «…для душі є ніби якір, безпечний і міцний...» (Євр. 6:18-19). Якір ототожнюється з Ісусом Христом і хрестом, а також святим Климентієм, папою Римським (мученицька смерть – прив’язаний до якоря та кинутий у море) і святим Миколою (покровителем моряків). Якір, увінчаний хрестом, став символом головної християнської ідеї – Надії на порятунок.

Питання суспільного сприйняття та правового регулювання діяльності новітніх релігійних рухів

Юрій Решетніков

кандидат філософських наук,

Голова Державного комітету України у справах

національностей та релігій у 2009-2010 роках

© Решетніков Юрій, 2017

Свобода совісті є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей, яка означає здатність особи до вільного самовизначення у духовній сфері. Досить знаменно, що ухвалення уквітні 1991 р. Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а фактично проголошення не лише декларативної, але й справжньої, забезпеченої у своїх проявах свободи совісті, стало однією з віх, що розмежовували радянську тоталітарну минувшину, де будь-який прояв свободи, а тим більш свободи совісті, свободи переконань, вважався державно небезпечним, та нову українську державність, що прагне розбудовуватися як правова та європейська, а отже із реальним забезпеченням проголошених цивілізованим людством прав і свобод.

Водночас проблема діяльності та поширення новітніх релігійних рухів залишається актуальною для України. Як правило, це поняття у сучасному релігієзнавстві охоплює релігійні течії, які виникли, починаючи з другої половини ХХ ст. Водночас, самі їхні представники, інколи небезпідставно, досить часто декларують свою укоріненість у тій чи іншій багатовіковій релігійній традиції. Наприклад, харизматичний рух у певному сенсі постає як спадкоємець традиції крайнього (екзальтованого) крила так званого духовного християнства, представників якого ми можемо побачити практично у кожному столітті існування християнської Церкви. «Свідкі Єгови» можуть розглядатися як спадкоємці аріанства та антитринітаріїв XIV ст. Можна, звичайно, казати про орієнталістські течії, як про новітні, проте не варто забувати і про те, що в основі, принаймні деяких з них, лежить тисячолітня ведична традиція.

Також слід враховувати, що поняття «новітній релігійних рух» є тимчасовим за своєю природою, адже з плином часу релігійна течія вочевидь перестає бути «новітньою». Тому таке визначення фіксує хіба що початковий стан її існування.

При цьому в масовій свідомості, не без допомоги ЗМІ, поняття «новітні релігійні рухи» набуло виразно негативного сприйняття, нарівні з більш вживаними оціночними термінами «секти» чи «культи». Зазначимо, що поняття «секти» не лище не вживається в українському законодавстві, але й так само не вживається і переважною більшістю вітчизняних релігієзнавців, зокрема через крайній суб’єктивизм при віднесенні тієї чи іншої релігійної групи до числа «сект», пов’язаний з релігійною належністю та упередженістю, внаслідок чого таке поняття є нині насправді суб’єктивно-оціночним, а не науковим. 

Видається доцільним проаналізувати наявні міфологеми, поширені у суспільній свідомості щодо зазначеного релігійного явища.

Міфологема 1: Новітні релігійні рухи є чимось неприродним у релігійній сфері.

Насправді ж новітні релігійні рухи постають як результат і є постійним елементом розвитку релігій. Власне, усі насьогодні традиційні конфесії колись починали саме як новітні релігійні рухи. Історична ретроспектива релігійної сфери виглядає як процес виникнення нових релігійних течій, їхньої інституалізації, піднесення або занепаду. Причому нове завжди на початку свого існування сприймається насторожено і з підозрою. Взяти навіть історію християнства. Наприклад, у Святому Письмі ми спостерігаємо саме таке насторожене та недоброзичливе ставлення іудеїв до ранньої Церкви, яка, зауважимо, сприймалася не як щось окреме, а як одна з іудейських сект.

Міфологема 2. Новітні релігійні рухи, як правило, є деструктивними за своєю суттю і тоталітарними за своєю внутрішньою структурою.

По-перше, визначення деструктивності є фактично відсутнім і підходи до такого визначення є абсолютно суб’єктивними. Про це можна було б багато говорити, але лише зазначимо, що для переконаних атеїстів будь-яка релігія є деструктивною. Зауважимо, що негативне ставлення з боку окремих громадян до релігії в цілому лише підживлюється дискусією про небезпечність новітніх релігійних рухів.

Водночас цілком традиційні елементи віроповчальної доктрини, культової практики чи діяльності, як правило, викликають занепокоєння саме тоді, коли вони пов’язуються з новітніми рухами, а не з традиційними релігійними спільнотами. У цьому відношенні показовим є приклад, наведений В.Є.Єленським у статті «Новітні релігійні рухи – зони занепокоєння» [5]. Мова йде про поданий американськими соціологами опис новітнього культу, який залучав до своїх лав молодих жінок, від яких його керівники вимагали одягатися у спеціальну уніформу, в них відбирали імена і давали нові – іноземні. Крім того вони мусили дотримуватися особливих обітниць, спати на жорстких ліжках, максимально обмежити контакти із рідними. Зрозуміло, що такий зловісний опис всколихнув громадськість, змусивши її стати на захист нещасних жінок – жертв культу і, відповідно, на боротьбу з останнім. Проте цей опис виявився хорошим тестом на сприйняття одних і тих самих релігійних практик, але залежно від того, належать вони традиційним чи нетрадиційним релігійним течіям. Наведений опис виявися лише описом жіночого монастиря. І зрозуміло, що якби автори цього опису відразу попередили читачів про те, що далі йтиметься про звичайну монастирську практику, це викликало б набагато спокійнішу реакцію.

Говорячи про деструктивність, зауважимо, що інколи окремі представники цілком традиційних релігійних спільнот можуть бути не менш деструктивними, ніж нетрадиційні релігійні течії. Водночас неправильна поведінка конкретного послідовника тієї чи іншої релігійної течії навряд чи може бути підставою для звинувачення усієї відповідної релігійної спільноти. Зазначимо, що журналісти переважно зосереджуються на релігійній належності злочинців лише тоді, коли вони належить чи належали саме до «неправильних» релігійних течій.

Що ж стосується «тоталітарності», то щодо цього насправді існує така ж сама ситуація як і щодо «деструктивності». Так, ієрархічність керівництва властива більшості традиційних церков. Тобто наявність жорсткої керівної вертикалі не є властивою лише для новітніх релігійних течій. Відомі і випадки покарання священнослужителів, які не виконали те чи інше розпорядження свого керівництва або встановлені у певній конфесії правила. Проте, чи є це проявом тоталітарності?

Міфологема 3. Залучення до новітніх релігійних рухів веде до розриву родинних і соціальних зв’язків.

Зміна соціального оточення, певне напруження у родинних відносинах є характерним для будь-якого навернення незалежно від конфесійної належності відповідної релігійної організації, особливо якщо родина й інше оточення новонаверненого не поділяють його релігійного вибору. Зокрема, нині ми спостерігаємо суттєве напруження у родинах, у яких частина рідних приймає рішення про перехід до Української православної церкви Київського патріархату, а частина залишається вірними Української православної церкви.

Тим більш розрив родинних і соціальних зв’язків відбувається при уході людини до монастиря. При цьому такий її крок інколи викликає доволі бурхливу реакцію з боку рідних, хоча мова йде про цілком традиційні Церкви. Прикладів цього чимало. При цьому, як правило, рідні, які незгодні з таким вибором людини, вважають, що її утримують у монастирі силою.

 Міфологема 4 (пов’язана з попередньою). Адептів новітніх релігійних рухів затягують туди, використовуючи недобросовісні засоби, зомбування тощо, і утримують там силоміць або за допомогою того ж зомбування, не даючи їм можливості повернутися до «нормального» життя.

Насправді ж, не викликає сумнівів, що особа в абсолютній більшості випадків приєднується до нових релігійних рухів добровільно у пошуках сенсу життя чи намагаючись віднайти внутрішній комфорт, коло друзів-однодумців, відчуваючи розчарування як у своєму попередньому житті, так і у традиційних конфесіях.

Водночас для оточуючих важко сприйняти переміни у житті людини, що приєдналася до якоїсь релігійної групи (парадокс, але досить часто це пов’язано із залишенням людиною поганих звичок, що негативно сприймається оточенням), що й породжує тезу про «промивання мізків» чи «зомбування».

Так само і звинувачення щодо насильного утримання стосується не лише новітніх релігійних рухів, але виникає тоді, коли люди не можуть сприйняти релігійний вибір інших. Водночас кількість тих, хто полишив новітні релігійні течії впродовж короткого часу після приєднання, плинність складу подібних спільнот є досить великою.

Міфологема 5. Новітні релігійні рухи стрімко поширюються в Україні, що може призвести до розмивання її традиційних духовних засад і складає загрозу національній безпеці України.

Насправді ж, соціологічні дослідження не фіксують будь-якої поважної чисельності представників таких релігійних течій в Україні. При цьому ми кажемо не про кількість зареєстрованих релігійних організацій, а про чисельність, відповідно до соціологічних опитувань, їхніх послідовників. Чисельність усіх новітніх течій, що існують на сьогодні в Україні, на думку фахівців, навряд чи перевищує чверть відсотка населення країни [5]. При цьому слід враховувати і те, що ці течії ніколи не виступають спільно і є доволі відокремленими одна від одної.

Що ж стосується загальної чисельності релігійних організацій, які можна віднести до новітніх релігійних рухів (при усій умовності цього), то вона на 1 січня 2016 р. за офіційною інформацією становила 6,6 відсотків релігійної мережі України. Для порівняння: лише Українська греко-католицька церква нараховує у своєму складі 3534 релігійні організації, що становить 9,9 відсотків релігійної мережі України [10].

Додамо, що частка релігійних організацій, які можна віднести до новітніх релігійних рухів, станом на 1 січня 2006 р. складала, за даними Державного департаменту у справах релігій, 7 відсотків релігійної мережі України [14].

Таким чином статистичні дані про динаміку зростання чисельності релігійних організацій, що можуть бути віднесені до новітніх релігійних рухів, не дають жодних підстав казати про їхнє стрімке поширення. Більше того, на підставі наявних статистичних даних можна стверджувати, що кількісне зростання вказаних рухів в Україні практично припинилося. Відповідно, не має підстав серйозно казати і про небезпеку з їхнього боку традиційній духовності. При цьому слід визнати, що новітні релігійні рухи доволі часто мають своє поширення у тих соціальних спільнотах, які недостатньо охоплені роботою з боку традиційних релігійних спільнот, або у місцевостях, для яких є характерним тотальне нищення традиційної духовності у минулому.

Звісно, що антисуспільні ексцеси можуть походити навіть від невеличкої купки людей. Тому зрозуміла необхідність моніторингу діяльності релігійних організацій нарівні з іншими об’єднаннями громадян, щоб на ранніх стадіях попередити відповідні прояви.

При цьому зазначимо, що свобода совісті передбачає можливість для віруючих людей жити відповідно до власних релігійних переконань і відповідно до них же виховувати власних дітей. При цьому прояви цього можуть бути різні: це і боротьба частини віруючих громадян за право на життя без ідентифікаційних кодів, і боротьба мусульманок за право на носіння хіджабу, і відстоювання «Свідками Єгови» свого права на відмову від переливання крові. Очевидно, що діти у певному сенсі завжди є заручниками своїх батьків. Водночас, видається, що кожен з батьків, зокрема віруючих, підтримує і виступає за право батьків виховувати своїх дітей у відповідності до власних світоглядних переконань. Як це і прийнято у цивілізованому світі. Проте, таке право і вибір батьків може створювати і певні складнощі для дітей, зокрема для дітей, батьки яких відмовляються від ідентифікаційних номерів або від щеплення, або й проблеми для здоров’я чи життя дітей, батьки яких відмовляються від того ж щеплення або переливання крові. Якщо ж апелювати до втручання з боку держави, то слід буде визнати, що найбільш послідовно у цьому відношенні поступала радянська влада, проголосивши релігію як таку «опіумом», засуджуючи усіх віруючих як анти суспільні елементи, позбавляючи батьківських прав найбільш переконаних віруючих, а їхніх дітей віддаючи до дитячих будинків, де з них виховували «будівничих комунізму».

Зауважимо, що свобода совісті передбачає рівність релігійних організацій перед законом, обумовлює їхнє поширення і зростання чисельності їхніх послідовників не наявністю державної підтримки або, навпаки, обмеженням державою їхньої діяльності, а виключно переконливістю їхньої проповіді, підкріпленої прикладом життя їхніх вірних.

Міфологема 6. Винним у поширенні новітніх релігійних рухів в Україні є занадтий лібералізм українського законодавства. Отже необхідним є його ужорсточення стосовно нетрадиційних релігійних течій.

Безсумнівно, що поширенню новітніх релігійних рухів в Україні сприяє демократичне українське законодавство щодо свободи совісті та діяльності релігійних організацій. Проте, слід зазначити, що те ж саме законодавство сприяє діяльності не лише новітніх, але й усіх релігійних організацій.

Історія переконливо доводить, що як тільки держава стає на шлях визначення розміру свободи для кожної окремої релігійної групи, врешті-решт свободи починає бракувати усім.

Можна погодитися з тим, що існують або можуть існувати дійсно суспільно небезпечні релігійні групи. Проте слід наголосити, що їхня протиправна діяльність чи протиправна діяльність їхніх послідовників підпадає під загальні кримінальні норми, без акцентуванні на релігійній належності. Скажімо, Кримінальний кодекс Україні містить норми, що стосуються порушень прав громадян саме у контексті певної релігійної діяльності (наприклад, стаття 181 - Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів) [8]. Таким чином, скоріше слід казати не про необхідність якогось додаткового ужорсточення законодавства у сфері державно-конфесійних відносин, але про належне виконання відповідними державними органами, зокрема правоохоронними, покладених на них функцій.

Говорячи про правове регулювання діяльності новітніх релігійних організацій, зауважимо, що правове поле України не містить якихось окремих нормативних актів щодо захисту прав і свобод релігійних меншин, не передбачає заходів так званої позитивної дискримінації щодо останніх, так само як не існує і їх нормативно передбаченої дискримінації.

За роки незалежності в Україні створено правову базу для реалізації права людини на свободу совісті та віросповідання, що позитивно вплинуло на розвиток державно-конфесійних відносин, дозволило конфесіям розгорнути активну проповідницьку, просвітницьку та благодійницьку діяльність на благо українського народу та відродження його духовності, сприяло розвитку мережі релігійних організацій.

Так, права і свободи людини та їх гарантії, згідно із статтею 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Стаття 24 Конституції гарантує рівність громадян у своїх правах і свободах та перед законом, забороняючи привілеї чи обмеження за ознакою, зокрема, релігійних чи інших переконань. Відповідно до статті 35 Конституції, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [7].

Конституційні положення знаходять своє розкриття у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4], ухваленому у квітні 1991 року, який заслужено вважається в експертному середовищі одним з найкращих у європейському вимірі та найкращим на пострадянських теренах, про що, зокрема, зазначається й у доповіді ПАРЄ від 5 жовтня 2005 року щодо виконання обов’язків та зобов’язань Україною [11].

Чинне законодавство проголошує принцип рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом, забороняє будь-яке примушування у питаннях релігії, розпалювання міжрелігійної ворожнечі та ненависті, образу релігійних почуттів віруючих. Умисні ж дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознакою релігійних переконань тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену статтею 161 Кримінального кодексу України [8].

При цьому зазначимо, що стаття 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ухваленого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року ((ратифікований Україною 1973 року) визначає, що в тих країнах, де існують релігійні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи 14 сповідувати свою релігію і виконувати її обряди [9]. 1981 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй було ухвалено Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань, яка, зокрема, проголошує, що ніхто не повинен зазнавати дискримінації на основі релігії з боку будь-якої держави, установи, групи осіб чи окремих осіб [2]. 1992 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин [3].

Положення щодо захисту свободи совісті містяться й у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Європейська Конвенція), ухваленій Радою Європи 1950 року (ратифікована Україною 1997 року). У розвиток положень Конвенції Радою Європи було прийнято низку протоколів до неї, зокрема Протокол № 12 (прийнятий 2000 р., ратифікований Україною 2006 р.) щодо загальної заборони дискримінації, зокрема за ознакою релігії [6].

Питанням захисту свободи совісті присвячена також низка рекомендацій і резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи, що носять рекомендаційний характер для країн – членів Ради Європи, до якої Україна приєдналась у 1995 році. Зокрема, у Рекомендації «Релігія та демократія» (1396/1999) ПАРЄ закликала країни-учасниці гарантувати для усіх громадян, відповідно до Європейської Конвенції, свободу совісті та релігійних виявів, охороняти релігійний плюралізм та рівність релігій [13]. У Рекомендації ж «Про незаконну діяльність сект» (1412/1999) ПАРЄ підтвердила свою прихильність свободі совісті та релігії та визнанню релігійного плюралізму як природного наслідку свободи релігії, закликала державні органи країн-учасниць щодо утримання від вжиття заходів, що носять дискримінаційний характер [12].

Демократія не існує без свободи, зокрема права людини на вибір, у тому числі у релігійній сфері, навіть якщо такий вибір комусь не подобається. Обмеження ж можливості вибору насправді є свідченням відходу від демократії. При цьому в умовах свободи совісті держава має не лише право, але й обов’язок присікати антисуспільну діяльність, незалежно від того, від послідовників яких релігійних течій вона б виходила. При цьому кожному слід замислитися над тим, у якому суспільстві ми хочемо жити: у суспільстві, де кожен вільно сам обирає свою релігійну ідентичність, чи у суспільстві, де чи то держава, чи хтось інший визначатиме яка релігія є правильнішою, до якої церкви можна ходити, а до якої ні. Тим більш, що вітчизняний історичний досвід переконливо свідчить, що у різний час абсолютно різні релігійні спільноти можуть отримати ярлик «неправильних», «антисуспільних», «непатріотичних», «належних до ворожих релігійних центрів» тощо: греко-католики та «Свідкі Єгови», баптисти-«ініціативники» та п’ятидесятники, римо-католики та вірні Української православної церкви. А відтак заборона сьогодні однієї релігійної спільноти завтра цілком може бути поширена на інших, як про це свідчить історія.

Так само як слід пам’ятати і про те, що саме рівень релігійної свободи в Україні є, з одного боку, одним з досягнень нашої держави, яким по праву ми можемо пишатися, а з іншого, однією із запорук суспільної стабільності та сталого розвитку суспільства.

Наявними ж викликами, загрозами для суспільної стабільності та національної безпеки України є не діяльність новітніх релігійних рухів, а політизація релігійного середовища; розпалювання релігійної нетерпимості та ворожнечі; поглиблення міжправославних протиріч, посилення і провокування міжправославного протистояння; можливе посилення радикальних течій у мусульманському середовищі; можливості використання релігійного чинника зовнішніми державно-політичними центрами.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Виконання обов’ зобов’язань України, що випливають із її членства в Раді Європи: Збірник матеріалів круглого столу. – К.: Світ знань, 2006.

2. Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_284 (дата звертання: 18.03.2017).

3. Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_318 (дата звертання: 18.03.2017).

4. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звертання: 18.03.2017).

5. Єленський В. Є. Новітні релігійні рухи – зони занепокоєння // Людина і світ. – 2000. - № 8. – С. 3. 15

6. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звертання: 18.03.2017).

7. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звертання: 18.03.2017).

8. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звертання: 18.03.2017).

9. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 (дата звертання: 18.03.2017).

10. Наказ Міністерства культури України від 31 березня 2016 року № 184 "Про річну статистичну звітність з питань державно-конфесійних відносин в Україні за 2015 рік (релігійні організації)" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=245083533&cat_id=244950594 (дата звертання: 18.03.2017).

11. Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://minjust.gov.ua/ua/news/7119 (дата звертання: 18.03.2017).

12. Рекомендація ПАРЄ «Про незаконну діяльність сект» (1412/1999) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ciet.org.ua/docs/sbornik/551_3_4_1999.doc (дата звертання: 18.03.2017).

13. Рекомендація ПАРЄ «Релігія та демократія» (1396/1999) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/library/periodicals/lis/lis_1999/lis_99_08/37250/ (дата звертання: 18.03.2017).

14. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2006 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2006

15. Решетніков Ю. Новітні релігійні рухи: міфологеми та реальність [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/11826/ (дата звертання: 18.03.2017).

 

 

 

Copyright © 2019. All Rights Reserved.