БЮРО КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА УГКЦ

Тарас Гарасимів
доктор юридичних наук, професор
заступник директора – декан повної вищої освіти
Навчально-наукового інституту права та психології
Національного університету «Львівська політехніка»
Богдан Гарасимів
студент І курсу спеціальності 081 «Право»
Навчально-науковий інститут права та психології
Національного університету «Львівська політехніка»
© Гарисимів Тарас, Гарасимів Богдан, 2017

Суспільні зміни в Україні, ознаменовані здобуттям державної незалежності, відмовою від тоталітарної ідеї політичного устрою та заміною на ідеологічно протилежний, обумовили якісно протилежну ситуацію в духовному житті народу. Принципово нова атмосфера, що склалася за останні десятиріччя на плюралістичній релігійній палітрі, викликана стрімким розвитком культурно-релігійних процесів, сприяла масовому виникненню та динамічному поширенню новітніх релігійних рухів та сект, нетрадиційних для країни. Вони є симптомом соціально-культурних трансформацій епохи, формою модернізації традиційного християнства у постмодерну добу. Відтак, в умовах численних світоглядних і релігійних криз, в українському соціумі виникає нагальна потреба звернутися до потенціалу європейської правничої практики як одного з визначальних засобів подолання духовної кризи.
Необхідність об’єктивного релігієзнавчо-правового аналізу державних документів європейських країн з означеної проблематики посилюється й тим, що намагання новітніх релігійних течій і напрямків знайти своє місце у суспільному житті України породило безліч проблем: суперечливе, а подекуди й різко негативне ставлення до них значної частини громадськості; антагоністичне налаштування традиційних конфесій; продуктивізацію конфліктності в соціумі; зростання нігілістичного ставлення до державного законодавства, і найголовніше, стрімке зростання кількості осіб, які постраждали (як психологічно, так і матеріально) від їх впливу.

Тому вважаємо, що актуальність та своєчасність вивчення потенціалу державних інституцій, органів місцевого самоврядування, міжнародних, а також неурядових структур європейських країн тісно співвідноситься з гострим дефіцитом філософських, релігієзнавчих та правових досліджень у вітчизняному інтелектуальному дискурсі. В Україні докладається багато зусиль для інтеграції в Європу, але чомусь зазначаються лише економічні, адміністративні зміни і зовсім не розглядаються питання державно-релігійної політики, яка сформована в країнах європейської спільноти, і цілком відсутня в Україні. Це пов’язано з постатеїстичним минулим і політикою держави, яка не враховує зазначене питання.
Дана конференція ставить своїм завданням показати досвід Європи у формуванні державної політики стосовно нерелігійних організацій, який може бути використаний в Україні. Оскільки досягнення духовного консенсусу у суспільстві, як переконливо доводить досвід передових країн світу, є основою успішного розв’язання багатьох економічних, політичних, соціальних проблем.
В Європі релігійна політика є пріоритетною у зв’язку з появою і діяльністю неорелігійних об’єднань та поширенням ісламу. І саме тому євроінтеграція України вимагає також упорядкування державно-релігійних відносин, які сьогодні знаходяться в невизначеному стані. Адже, маючи досвід діяльності «Посольства Божого», Догналівців (УПГКЦ), і надалі проводити таку ж саму політику невтручання стосовно неорелігійних об’єднань не є виправданою, бо

обумовлює можливість повторного виникнення подібних явищ, динамічного зростання потерпілих осіб. І саме тому практика Європи з цього питання, яка напрацьовувалась у більш сприятливих, прагматичних і неупереджених умовах, є необхідною та корисною для України.
Враховуючи вище означені потенційно деструктивні фактори, пов’язані з особливостями діяльності неорелігійних структур, нагального розвʼязання вимагає давно актуалізована проблематика розроблення перспективної державної політики щодо релігії та церкви щодо унесення відповідних змін у чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Насамперед це стосується визначення, з урахуванням міжнародного досвіду, чітких функцій державних структур у справах релігій, без посередництва яких розвʼязати проблеми багатоконфесійної України практично неможливо. Актуальним виступає й запровадження типологічної градації ставлення держави до наявних у її законодавчому полі релігійних організацій, запроваджених в інших країнах.
Окрім цього, правознавцям і науковцям необхідно обговорити проблематику кількісного цензу членів релігійних громад при реєстрації їхніх статутів, що позбавить релігійне середовище багатьох проблем віросповідної практики, а відтак унеможливить появу релігійного авантюризму. І це буде не чергова спроба обмеження вистражданих багатьма поколіннями віруючих норм релігійної свободи, а лише сприяння повній захищеності автохтонного, історичного та традиційного релігійного середовища України, досягнення його збалансованості та стабілізації. Водночас це посприяє нормалізації діяльності тих новітніх релігійних формувань, які мають потенціал до подальшої адаптованості на теренах нашої держави.