БЮРО КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА УГКЦ

доктор філософських наук, професор 

завідувач кафедри філософії та політології Львівського державного університету  внутрішніх справ

 © Бліхар В’ячеслав , 2017

 Матеріальний світ, опутуючи тисячами ниток відносин людину в суспільстві, нівелюючи тим самим її внутрішнє «Я», що загрожує особистим чеснотам людини і створює дедалі більше перешкод на шляху до її вдосконалення. «Людський світ, мабуть, мав колись серце, яке, схоже, вже не б’ється» [1, с. 418].

Сьогодні, на жаль, простежується поглиблення кризи не лише соціального життя, а, передовсім, кризи формування ієрархії моральних і духовних цінностей. А причини цього криються в сучасному стані розвитку цивілізації, поширенні глобалізаційних процесів тощо. Високий розвиток індустрії, масової інформації, суспільної культури посилюють соціальні зв’язки, водночас руйнують уже усталені традиційні відносини, зокрема сімейні, професійні, спільнотні та ін. Тож у сьогочасних умовах світового «прогресу» людина вже не знаходить захисту у традиційних цінностях та відносинах у рамках особистого духовного розвитку й опиняється в умовах підвищеної залежності від нестабільності державотворення, страху перед неминучістю кризи, невпевненості в особистих силах, урешті, від безвір’я у будь-що. У таких умовах, без сумніву, відбувається знеособлення передусім самої людини, а відтак суспільства і держави. Фактично, нині розвиток людства відбувається у звужених рамках техно-бюрократичного апарату, коли втрачається субстанційний вимір особистого життя. Звісно, ця проблема стосується не лише нестабільності розвитку суспільства і держави, а також мінливості та непередбачуваності в розвитку людини на основі християнського підґрунтя суспільних відносин, що, своєю чергою, трансформується у викривлення державно-церковних відносин загалом.

У такому контексті загальновимірної кризи активізується потяг особистості до одухотворення соціального життя, політики, суспільства та держави на основі віровчення церкви. Визнається і згубність, і неправильність, і несправедливість, і протиправність усіх соціальних відносин. Отже, увагу спрямовано убік власне гуманістичних настроїв людини, внутрішніх, морально-духовних проблем ідентичності особистості, гносеологічного, онтологічного та аксіологічного статусу особи в суспільстві і державі.

Треба зауважити, що відносини між церквою і державою завжди стають драматичними при переході влади до тоталітарної форми правління. Зрештою, драматизм таких відносин спостерігається не лише у випадку із церквою, але і в сукупності інших відносин тоталітарної держави та низки інших соціальних інституцій, окремих громадян чи навіть просто ідей.

Християнська релігія, репрезентатором якої є церква, існує в культурному зв’язку з державою. І церква, і держава, і культура, у широкому сенсі, перебувають у постійному русі, трансформуючись у єдиний вимір державно-церковних відносин [2, с. 8].

Реформи, сприяючи більшому нарощуванню контролю влади над суспільством, роблячи ще більш підконтрольними своїх громадян, урешті-решт, у ХХ ст. і призвели до утворення масових форм соціального тоталітарного типу, які, своєю чергою, відобразили всю недієздатність такого підходу до людської особистості, і змусили адміністративний апарат шукати нові шляхи для здійснення державою своєї місії. У цьому випадку церква, як інституція зовсім інакша, ніж держава, може багато в чому привідкрити перспективи здійснення спільної для обох справи.

На наше глибоке переконання, відокремлення церкви від держави треба трактувати у двох вимірах. У першому з них доцільно вести мову про розмежування громадянського і релігійного суспільств. Тут простежується існування двох наявних адміністративно-організаційних структур, що паралельно виконують свої функції. До прикладу, держава не мала б впливати на освітньовиховний процес формування релігійних провідників, священиків та ін., звісно ж, за умови правової визначеності їх діяльності, а церква, своєю чергою, не мала б втручатися у функціювання органів державної влади за умови моральної визначеності їх діяльності стосовно особи громадянина, суспільства тощо. Загалом кожна із цих соціальних інституцій володіє своїм простором, у межах якого здійснює властиве їй функціональне служіння, покликане забезпечувати становлення особистості.

Отже, у другому вимірі належить говорити про трактування церкви державою всього лише як інституції для задоволення релігійних потреб громадян. У рамках такого бачення простежується факт, що відображає неврахування метафізичної суті релігії, зокрема християнської, як і неврахування аксіологічно-онтологічних основ людини. У такому випадку церква (нагадаємо, одна з її функцій полягає у збереженні та реалізації подібних фундаментальних принципів) не має права стояти осторонь ситуацій, у яких грубо порушуються, а навіть і нівелюються християнські принципи суспільного життя.

Завдання церкви полягає передовсім у підтримці довіри громадян до законів, права в межах виконання морально обґрунтованих, метафізично, онтологічно та аксіологічно зумовлених «законів» – Заповідей Божих. Проте як інституція, що має забезпечувати духовно-моральне здоров’я особи, церква не може та й не має віддалятися від формування суспільно-економічних детермінантів функціювання суспільства та держави. Беручи до уваги, скажімо, сім’ю, мікроклімат у якій формується здебільшого крізь призму економічної ситуації в конкретному суспільстві, можна з упевненістю стверджувати, що така сім’я приречена на залежність від суто матеріального стану та економічної спроможності, що, безумовно, унеможливлює різнобічний розвиток особистості, зокрема і духовно-моральний.

Для церкви як соціальної інституції важливим є існування сформованого громадянського суспільства, що, попри різні закиди, все ж таки вбачало союзницю саме в церкві. Зрештою, якщо наголошувати на авторитетності впливу церкви на формування громадянського суспільства, то потрібно відзначити, що саме воно у своїх ключових позиціях ґрунтується переважно на постулатах християнського вчення.

Вплив органів державної влади на інформаційний простір не повинен полягати лише у правовій діяльності. Потрібно і в інших сферах займати активну позицію. Одним з найважливіших пріоритетних напрямків можна вважати розгортання відповідної діяльності у сфері освіти. Власне, у цій царині завжди закладається майбутнє будь-якого суспільства, оскільки ті орієнтири, які одержує людина в дитячому та молодому віці, стають головними керунками в подальшому житті індивіда. Виховання правильного сприймання повідомлень мас-медіа є запорукою психологічного здоров’я громадян будь-якої держави. Уміння визначати правильні пріоритети при сприйнятті інформаційного потоку є одним із спільних полів діяльності органів державної влади і влади церковної. У цьому сенсі стає зрозумілим, що методи, які спрямовані на навчання основних засад, на яких ґрунтується діяльність засобів масової комунікації, є передумовою правильного, тверезонезаангажованого сприйняття будь-якого інформаційного повідомлення. Освіта у сфері діяльності медіа-простору має прямий стосунок до виміру духовного, який найтісніше взаємодіє з екзистенційно-аксіологічним виміром церкви. Як вдало зазначено щодо засобів комунікації в суспільстві в душпастирській інструкції на виконання Декрету Другого Ватиканського собору про засоби соціальної комунікації, «пізнавши характер та спосіб діяння цих засобів, людина зможе скористатися ними, щоб збагатити свій дух. Натомість, той, хто тільки поверхово збагне їхнє значення та вплив, може легко втратити частину своєї особистої свободи» .

Якщо повна відсутність контролю інформаційного-соціального простору із сторони держави є однією хибною крайністю, то тотальний контроль найменших виявів свободи у сфері мислення є іншою, мабуть, ще шкідливішою крайністю. Адже за таких умов відбувається процес нівелювання людської гідності, який виявляється в потуранні основних природних прав людської особистості. Мало того, що людина втрачає інформаційну свободу, вона опиняється у викривленому ідеологічно-соціальному просторі тоталітарної машини. Тоталітаризм, по суті, є результатом неправильної відповіді суспільства на виклики, які постають на різноманітних рівнях людського буття – від соціально-економічних до філософсько-духовних. Як влучно зауважив                С. Аверинцев, «тоталітаризми не були простим бунтом підсвідомості з її «архетипами»; вони здобули свій історичний шанс лише остільки, оскільки були абсолютно хибною відповіддю на цілковито реальні запитання, породжені кризою колишніх автентичностей. Кінець тоталітаризмів і наступне розвінчування їх, дають нам повною мірою відчути реальність самих запитань» [3, с. 569].

Небезпека релігійного тоталітаризму може виявлятись у різноманітних суспільно небезпечних явищах, не реагування на які з боку держави може бути чинником фізичного її знищення. Ідеться про такі способи сповідування віри, які разюче суперечать моралі та загальному добробуту суспільства. Сюди можна зарахувати: калічення себе чи інших, приношення в жертву людей, спонукання до проституції чи навіть рабства, а також випадки «бомбування» різноманітними сектантськими групами своїх адептів, які потім справляють великий деструктивний вплив на усі ті інституції, існування яких є життєво необхідними для нормального функціонування суспільства, і все це вчиняється відповідно до світогляду тієї чи іншої релігійної системи. У таких ситуаціях держава не те, що має право, а й зобов’язана втрутитись задля вбереження суспільства перед подібними загрозами.

Суспільство, у якому є усвідомлення примату людської особи над суспільством, завжди стоятиме далеко від небезпеки прийняття ідеологій тоталітарного типу. Варто також сказати про явище, яке певним чином може бути пов’язане з релігійними структурами і яке в чомусь нагадує тоталітарний підхід до реальності. Тут маємо на увазі ситуацію, коли релігія «сприймається як фундаментальна основа, яка ділить людей на «своїх» та «чужих» . Наслідком такого стану речей буде збільшення напруженості всередині суспільства, яке аж ніяк не відповідатиме ні цілям держави, ні церкви. Саме в цій перспективі вимальовується ще один напрямок для дій органів державної влади, які мали б стояти на сторожі релігійної свободи своїх громадян, не надаючи в законодавчому та інших вимірах переваги якійсь одній релігійній групі. У контексті України актуалізація цього принципу означатиме, щонайменше, невтручання органів державної влади у процес виділення якоїсь із конфесій українського християнства, як головної конфесії, із відповідним залученням державних коштів для розвитку лише її, що в подальшому загрожує використанням останньої в меркантильно-ідеологічних інтересах тією чи іншою політичною силою. Щобільше, органи державної влади мають також стояти на сторожі мирного співіснування цих конфесій та інших релігійних громад і використовувати різноманітні засоби впливу, щоб не допускати зародження релігійного екстремізму на теренах нашої держави. Оскільки і в соціофілософській перспективі, і в релігійній суспільство не є ще досконалим, то держава, згідно з К. Бартом, «має завдання в іще не спасенному світі, в якому перебуває Церква, турбуватись – у межах людської розсудливості і людських можливостей, у разі небезпеки та застосування сили – про право і свободу» [4, с. 114‒115].

Отож, антропологічний вимір є одним з найважливішим у сфері діяльності і церкви, і держави. Обидві інституції покликані служити людині. Коли ж спостерігається порушення фундаментальних людських прав однією з них, інша може, незважаючи на це, залишитись гарантом їх виконання, вживаючи відповідних заходів для відновлення справедливості. Наприклад, порушення різноманітних людських прав можна спостерігати в діяльності деяких тоталітарних сект, всередині яких відбувається не лише емоційна експлуатація дорослих адептів секти, але мають місце й деструктивні моменти у справі виховання дітей. За такого стану речей держава може і навіть зобов’язана втрутитись, щоб захистити обманутих людей від тенет тоталітарних сект.

У справі протидії різноманітних деструктивних сект, які тією чи іншою мірою загрожують нормальному існуванню суспільного устрою, важливою є співпраця між церквою та державою. Не менш вагомою з боку держави є підтримка традиційних релігійних інститутів, які гарантують безпеку в духовно-релігійному вимірі соціуму. Така підтримка традиційних релігійних інститутів ґрунтується на тому факті, що останні, існуючи уже упродовж тривалого часу, мають багатовіковий досвід розпізнання хвороб духовного виміру, які, коли їх не розпізнати чи не лікувати, виявляють свій деструктивний вплив, що може спричинити зміну майже всіх вимірів людського буття. Церква, як одна з традиційних релігійних інституцій, виробила упродовж сторіч свого існування інструменти, за допомогою яких може майже завжди відділити те, що суперечить принципам трансцендентно-аксіологічного виміру буття, від того, що допомагає їх дотримуватись.

Підсумуймо. Роль органів державної влади в утвердженні правових відносин із церквою важко переоцінити. Річ у тому, що вчення церкви стосовно головних принципів життя незмінне уже впродовж століть. Церква завжди стояла на сторожі дотримання природних прав людської особистості. Суттю її діяльності було проповідування високих норм трансцендентно-духовного виміру та піклування про дотримання морально-етичних принципів у житті соціуму. Держава, в ідеалі, також має будувати свою діяльність відповідно до високих морально-етичних принципів. Але в дійсності часто спостерігаються викривлення у її функціонуванні, останніми негативними полюсами яких є тоталітарний підхід до керування державою і підхід, за якого держава фактично усувається від керівництва, звільняючи простір для впливу інших, часто не зовсім позитивних чинників. Зважаючи на те, що представники церковної структури завжди готові до побудови конструктивних відносин з державою, саме на органах державної влади лежить велика відповідальність за налагодження таких взаємин та їх утвердження. Джерелом, рушієм їх побудови має бути усвідомленість представників державної влади свого покликання та своєї відповідальності. 

Правильно розуміючи своє покликання, представники державної влади можуть вагомо позитивно вплинути на розвиток правових відносин у церковному вимірі буття. Й одними з пріоритетних напрямків їхньої діяльності можна вважати освітній, правовий та загальноідеологічний виміри буття держави. В усіх цих сферах, за правильного, мудрого підходу, можна очікувати значних успіхів у побудові міцних та взаємодоповнювальних стосунків із церквою як інституцією-репрезентатором трансцендентно-аксіологічного виміру буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Реале Д. Западная философия от истоков до наших дней : в 4 т. Т. 3 : От Возрождения до Канта / Д. Реале, Д. Антисери. – СПб. : Пневма, 2002. ‒ 880 с.
2. Бліхар В.С. Державно-церковні відносини як експлікація дихотомії влади та суспільства у європейській філософії : монографія / В.С. Бліхар. ‒ Львів : ЛьвДУВС, 2013. ‒ 516 с.
3. Аверинцев А. А. Подолання      тоталітаризму як        проблема:       спроба орієнтації /

А. А. Аверинцев // Софія-Логос : словник. ‒ К. : Дух і Літера, 2007. ‒ С. 560‒569.

4. Барт К. Христианская община и гражданская община / К. Барт // Оправдание и право :

пер. с нем. ‒ М. : ББИ, 2006. ‒ С. 64‒115.