БЮРО КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА УГКЦ

У СПРАВАХ НОВІТНІХ РЕЛІГІЙНИХ РУХІВ І СЕКТ

Іван Павло ІІ

«…лише свобода, яка підпорядковується Правді, приводить людську особу до її правдивого добра. Добром особи є перебувати в правді та чинити правду»

(Енцикліка «Сяйво Істини» 84)

 

Андрей Шептицький

«Час воєнний утруднює людині кермуватися вказівками тверезого, ясного розуму, освіченого вірою. Верх беруть почування, вразливість, пристрасть, а з того нерозважні кроки, шкідливі не тільки для одиниці, але і для загалу, для цілої родини, громади й народу. Ця небезпека в положенню так особливо труднім, в якім находиться наш народ, стається прямо грізна»

(Пастирське послання до духовенства про обов'язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів)
01.09.1939 р.

Якір

У ранньохристиянському мистецтві якір був символом надії. Згідно з Апостолом Павлом, надія «…для душі є ніби якір, безпечний і міцний...» (Євр. 6:18-19). Якір ототожнюється з Ісусом Христом і хрестом, а також святим Климентієм, папою Римським (мученицька смерть – прив’язаний до якоря та кинутий у море) і святим Миколою (покровителем моряків). Якір, увінчаний хрестом, став символом головної християнської ідеї – Надії на порятунок.

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПОЧУТТЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ  ІДЕОЛОГІВ НОВІТНІХ РЕЛІГІЙНИХ РУХІВ ТА СЕКТ  

Олена Гарасимів кандидат юридичних наук

доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету №1 Львівського державного університету внутрішніх справ,

Олександра Захарова

кандидат юридичних наук, доцент 

доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету №1

Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

 © Гарасимів Олена, Захарова Олександра, 2017

 У період активізації діяльності новітніх релігійних рухів та сект у глобалізованому суспільстві на перший план постає проблема високої свідомості як окремих релігійних натхненників, так і конкретних церковних функціонерів. Даний етап функціонування різноконфесійного суспільства неможливий без формування у  релігійних ідеологів  належного рівня почуття відповідальності. Одну з провідних ролей у даному контексті займає почуття соціальної відповідальності.

Відтак, проблема соціальної відповідальності духовних наставників окремих новітніх  релігійних рухів та сект корелюється з необхідністю дослідження філософсько-правового тандему «відповідальність-безвідповідальність». Базою даного наукового пошуку повинно стати вироблення нових релігійно-моральних, філософсько-правових та теоретико-юридичних підходів щодо проблеми соціально-правової парадигми відповідальності та безвідповідальності наставників новітніх релігійних рухів та сект.

Метою дослідженняє постановка фундаментальної філософсько-правової проблеми співвідношення відповідальності та безвідповідальності в сучасному суспільстві.

Отже,  як суспільне явище, соціальна відповідальність була історично першим і довгий час єдиним регулятором людської поведінки та розглядалась як відображення об’єктивно існуючої потреби упорядкування дій всіх індивідів у процесі їх діяльності і базувалась, в основному, на морально-психологічних нормах. Ось чому, ми звертаємось до проблеми змісту та структури соціально-психологічних засад відповідальності окремих модераторів новітніх релігійних рухів та сект.

У даному контексті, у зв’язку з маніпуляцією колективною свідомістю, інституцію соціальної відповідальності в розрізі соціальних та психологічних детермінант слід розглядати через призму співвідношення «індивід – група – колектив».

Відповідальність як внутрішня особливість індивіда – складне в структурному відношенні явище. Воно включає: усвідомлення необхідності діяти згідно з суспільними вимогами та нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєї соціальної цінності і суспільної ролі; передбачення наслідків вибору рішення, дій; критичність і постійний контроль за своїми діями, нагляд за їх наслідками для інших; реалізацію в об’єктивному світі; самооцінку; готовність відповідати за свої вчинки; соціально-відповідальну діяльність тощо.

Колективна, групова відповідальність становить цілісну систему відносин, її соціальнопсихологічні засади – це сукупність взаємопов’язаних компонентів, серед яких можна виділити такі як загальна позиція, здатність до ідентифікації, взаємне прийняття ролей тощо [1, с. 104].

Головною об’єктивною підставою соціальної відповідальності з точки зору соціального регулювання є нормативний метод регулювання і охорони суспільних відносин, оскільки взаємні обов’язки суб’єктів в суспільстві виражаються і закріплюються в соціальних нормах. Але ототожнювати відповідальність із соціальною нормою не можна, оскільки соціальна відповідальність виконує функцію соціального контролю за виконанням норми, гарантує виконання запрограмованих соціальною нормою взаємних обов’язків учасників соціальних відносин.

Соціальна відповідальність виступає центральною ланкою механізму, який забезпечує усунення неузгодженості, дезорганізації в суспільному житті, вирішення суперечностей та конфліктів між учасниками суспільних відносин на підставі забезпечення нормативного регулювання цих відносин [2]. У загальному вигляді механізм соціальної відповідальності діє за принципом «соціальна норма – поведінка – оцінка – відповідальність», який заснований на необхідності приймати такі рішення та робити такі вчинки, в яких погоджуються інтереси суб’єкта з інтересами інших людей, груп, класів, суспільства.

Таким чином, з точки зору соціального механізму відповідальність ґрунтується на формуванні та нормативному закріпленні певних дій суб’єктів суспільних відносин як обов’язків, а також на можливості застосування соціального примусу (в різних формах) у випадку невиконання цих обов’язків.

Аналізувати відповідальність як індивідуальну якість людини слід з урахуванням складної структури її духовного світу, в якому переплітаються раціональний, емоційний і вольовий компоненти. Відомий російський психолог С. Л. Рубінштейн писав, що «при поясненні будь-якого людського вчинку необхідно враховувати різного роду спонукання в їх реальному сплетенні і взаємодії» [3, с. 260–261]. Відповідальність формується розумом і знаннями індивіда, його переконаннями і почуттями, соціальним досвідом та стійкими звичками. В основі виникнення і функціонування відповідальності як особистісного феномену лежить самосвідомість, яка зорієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища в суспільстві. Згідно з М. Бахтіним, визнати щось – значить усвідомити, зробити свідомим. На його думку, відповідальність являє собою стан напруженої усвідомлюваності, вона передбачає усвідомлення несвідомого, утримання його в свідомості, і в цьому – перша ініціатива індивідуальної активності [4, с. 55–56]. І чим вище у людини свідомість зв’язку з суспільством, тим більш розвинута у неї відповідальність перед іншими людьми.

Для розуміння відповідальності як індивідуальної якості людини особливе значення має оптимальне поєднання емоційного і раціонального в духовному світі особи. В усвідомленні мотивів, виборі правильної лінії поведінки тісно взаємодіють і емоційні переживання, і доводи розуму. Ніщо в нашій свідомості не здійснюється без емоційного забарвлення. Акт прийняття людиною відповідального рішення завжди характеризується її емоційними переживаннями, цілою гамою психічних настроїв. Відповідальність виражається в таких емоційних реакціях, як неспокій, занепокоєність, тривога, напруженість, хвилювання, сумніви тощо. З іншого боку, як би не був розвинений чуттєво-емоційний світ людини, вона повинна володіти знанням, необхідним кругозором, сильною волею, щоб прийняти і реалізувати серйозне рішення.

Індивідуальна відповідальність особи тісно пов’язана з поняттям свободи (внутрішньої і зовнішньої, наданої людині суспільством). А поняття свободи, в свою чергу, тісно пов’язане з проблемою співвідношення сутності та існування, яка в філософській літературі остаточно не вирішена і до сьогоднішні. Найгостріше її поставив екзистенціалізм, на противагу більшості філософських шкіл, які проголосили, що існування людини передує її сутності. Наприклад, людина у Ж.-П. Сартра «є лише те, що вона із себе робить». Тому екзистенціалізм покладає всю відповідальність на саму людину за те, хто вона є, що собою являє. «Людина засуджена бути вільною, тому відповідає за все, що робить» [5, с. 323–327].

Отже, екзистенціалісти розглядають відповідальність як гранично широку категорію, що розповсюджується на увесь світ (гранична відповідальність). «Людина, якій призначено бути вільною, – писав той же Ж. - П. Сартр, – несе увесь тягар світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ і саму себе і певний спосіб буття» [6, с. 303 – 305]. Перед нами приклад найширшого, тотального поняття відповідальності, що випливає з волюнтаристського тлумачення свободи, притаманного екзистенціалізмові. Важко погодитися з таким розумінням відповідальності, оскільки людина не може відповідати за все на світі, тим більше за те, до чого вона не причетна.

Певною мірою людина сама є творцем своєї долі. Як відзначав Габріель Марсель, «бути – значить бути в дорозі», і завдання людини – гідно прожити цей життєвий шлях. Людина – проект майбутнього, який реалізується в процесі її життєдіяльності. І надзвичайно важливим є характер цієї життєдіяльності (що людина залишає після себе – добро чи зло). У виборі одного з названих двох начал кожен бере на себе персональну відповідальність, саме тут проявляється свобода волі індивіда.

Про те, що сутність людини включає характер її існування, писали такі видатні німецькі філософи, як А. Шопенгауер, М. Шелер та ін. На думку А. Шопенгауера, все існуюче повинно мати певну сутність. Не можна існувати і бути нічим [7, с. 38]. Про те, що сутність людини визначає її існування, свідчить процес формування її мови, духовного світу, засобів і форм життєдіяльності, звичаїв, традицій, стереотипів поведінки. У різних народів ці види соціалізації відбувалися по-різному, але йшли в одному напрямку.

Людина, що усвідомила свою самість (сутність), це вже не просто частина природи, а соціальна істота, яка ставить собі за мету пристосувати природу до своїх потреб. «З того часу, коли людина, що формувалася, – писав М. Шелер, – зруйнувала притаманні всьому попередньому періоду її тваринного життя методи пристосування до оточуючого світу і обрала протилежний шлях – пристосування «відкритого» світу до себе, вона повинна була поставити себе в центрі цього світу» [8, с. 94].

Цей момент, що зіграв вирішальну роль у процесі нашого відособлення від тваринного світу, був початком формування ідеї про «величність людини, рівність її Богу». «Є моменти, – писав А. Камю у «Міфі про Сізіфа», – коли будь-яка людина відчуває себе рівною Богу. Ця богорівність приходить тоді, коли, «ніби при спалаху блискавки, відчувається велич людини та її розуму» [9, с. 92].

Проте якою б не була людина, вона у своїй діяльності повинна володіти певною свободою волі. Свобода волі нейтральна з точки зору добра і зла в тому відношенні, що людина здатна як на добрі, так і на злі діяння. Артур Шопенгауер називав це байдужістю свободи волі. Крім того, людина за будь-яких обставин повинна володіти певною мірою свободи в соціальному значенні цього слова. Водночас не слід забувати й те, що свобода є відкритий шлях і вверх, і вниз. «У свободі міститься можливість як найвищого добра, так і найнижчого зла, – писав М. Лосський. Якщо ж якась істота вступила на шлях зла, то корені цього зла містяться в самій цій істоті і відповідальність за скоєне зло падає цілком на неї» [7, с. 42–43]. Свобода волі втратила б свій сенс, якби їй залишили одну єдину з можливих альтернатив. Справжня свобода проявляється лише тоді, коли є можливість вибору з багатьох альтернатив, включаючи вибір між добром і злом.

Проте, як уже відзначалося, не може бути абстрактної свободи заради самої свободи. Свобода в реальній життєдіяльності індивіда і суспільства повинна виступати не як мета, а як засіб для ефективної діяльності (економічної, політичної, освітньо-виховної, культурологічної тощо). Якщо порушується цей принцип і в суспільстві встановлюється нічим не обмежена свобода (коли кожен робить, що хоче і не визнає ніяких законів і заборон), наступає період економічної і політичної нестабільності і всезагальної безвідповідальності, що призводить до кризового стану суспільств. Тому за умов гострої економічної і політичної кризи було б і соціально, і морально виправданим встановлення в законодавчому порядку певних обмежень свободи, зокрема у сфері комерційної діяльності (при збереженні всіх економічних і політичних прав громадян), і прийняття вищим законодавчим органом влади спеціальних законів, спрямованих на встановлення порядку в суспільстві і посиленням індивідуальної відповідальності кожної людини за свої дії.

Про обмеження свободи в подібних випадках пише також відомий швейцарський філософ Е. Агацці: «Коли свобода використовується не для блага людей, вона повинна певним чином обмежуватися» [10, с. 36]. Водночас громадяни повинні отримати надійні гарантії від органів державної влади щодо покращення їх економічного і соціального становища (і ці гарантії повинні суворо дотримуватися), інакше ніякі закони і заходи державних структур не матимуть позитивних результатів. Тобто міра індивідуальної свободи в кризовий період суспільного розвитку та за інших екстремальних умов повинна визначатися економічною і політичною необхідністю, а безвідповідальність особи, якщо вона має негативні соціальні наслідки і сприяє соціальній дестабілізації, повинна каратися у відповідності із законодавчими актами держави.

Необхідною передумовою формування в особи, почуття відповідальності є вироблення у неї в процесі соціалізації права на відповідальний вчинок, уміння співвідносити його з вчинками інших людей. За таких умов формується «автономна» (згідно з І. Кантом) воля. Практичний розум, на думку німецького філософа, є моральним законодавцем волі. Його категоричний моральний імператив проголошує: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людей..., як до мети, і ніколи як до засобу» [11, с. 270].

За що ж все таки людина не відповідає в рамках свого суспільства і коли? Багато соціальних факторів і процесів стосовно окремого індивіда існують об’єктивно і людина їх не вибирає (скажімо, рівень розвитку продуктивних сил, суспільний і політичний лад у країні, система законодавства тощо). Вони не залежать від її доброї чи злої волі, від розуму чи бажання. Але коли людина включається в навчально-пізнавальну або трудову діяльність, вона несе відповідальність за ставлення до навчання або виконувану роботу. Зниження ж міри відповідальності (у навчанні, виробничій праці, управлінській, у науковій і художній творчості тощо), в сукупності з подібним ставленням до свого суспільного обов’язку з боку багатьох осіб (включаючи керівників у вищих органах влади) негативно відображається на продуктивних силах суспільства, темпах його економічного розвитку, соціальних процесах, духовному житті та інших сферах.

Отже, йдеться про феномен безвідповідальності, який є серйозною проблемою нашого суспільства. 

Фактично безвідповідальність є синонімом бездіяльності, і навпаки. Бездіяльність породжується пасивністю, соціальною нейтральністю. Життя людини, взяте у єдності «сутності» та «існування» є синтезом і результатом переплетення цілої низки моментів і чинників – трудових, моральних, психологічних, релігійних та інших, але не зводиться до жодного з них. Бездіяльне життя не може бути духовно повноцінним. Ще Арістотель зауважив, що найстрашнішим злом є бездіяльність, нерухомий стан душі. А за словами І. Канта, «людина хоче жити забезпечено і весело, але природа бажає, щоб вона (людина) вийшла зі стану бездіяльності і поринула з головою в роботу» [11, с. 12]. Бездіяльне життя є існування неповне, воно призводить до бездуховності й породжує пияцтво, наркоманію, антигромадянські вчинки і навіть злочини. Бездіяльність (а поруч з нею – безвідповідальність) є протилежними полюсами діяльності та відповідальності.

Традиційно більшість авторів пов’язує бездіяльність та безвідповідальність з тотальним режимом та соціальними умовами людського існування. Це дещо однобічний підхід до аналізу названої проблеми. Причини охарактеризованого явища значно глибші. 

Назване явище, на нашу думку, породжується і об’єктивними, і суб’єктивними причинами. Людина, як відомо, здійснює свою практичну і теоретичну діяльність у формах, що створені в процесі розвитку людського суспільства. Соціальне начало проникає у свідомість індивіда і звідси визначає сутність його діяльності через предметний світ створеної попередніми поколіннями культури, мови, накопиченого знання тощо. Отже, особистість – продукт середовища і своєї власної діяльності, життєвої активності. Проте в одному й тому ж соціальному середовищі формуються різні особистості – активні, дійові, які хочуть багато знати і чогось досягнути у своєму житті, і пасивні, безвольні, інертні, позбавлені будь-яких духовних інтересів і не здатні прийняти жодного самостійного серйозного рішення. Які ж причини цього явища?

Мабуть, вони криються в особливостях першого етапу соціалізації людини, який проходить у сімейному оточенні, де здійснюється формування свідомості, мови, знань і досвіду дитини. Блокування її індивідуальної ініціативи при бажанні зробити щось самому, поки за дитину це роблять батьки, призводить до відповідного блокування в свідомості людини, що формується, і закладає психологічні основи соціальної пасивності та безвідповідальності.

У суб’єктивному плані соціальної пасивності, бездіяльності та безвідповідальності головними причинами є недостатньо розвинуті духовні потреби та інтереси, воля і характер людини. Відомо, що волю Ф. Енгельс визначав як «сплав почуттів і розуму». Це здатність діяти у плані свідомо поставленої мети, долаючи при цьому виникаючі бажання і прагнення, які можуть стати перешкодою на шляху досягнення життєво важливої мети. Ось чому сім’я, школа, навчальний чи трудовий колектив повинні всіляко сприяти індивіду у його прагненнях реалізувати намічені життєві цілі, інакше найкращі наміри можуть залишитися лише на рівні бажань і мрій.

У контексті нашого дослідження необхідно звернути увагу й на юридичну безвідповідальність. На нашу думку, юридична безвідповідальність є сутнісною стороною статусно-рольової частини правової антикультури. Правова антикультура проявляє себе, виключно, при ціннісному підході до правового простору в соціальному розумінні. Правова антикультура у правовому просторі будь-якого суспільства багатогранна, оскільки приймає різноманітні форми. Саме тому, в юридичній літературі правова антикультура не знайшла свого цілісного дослідження. Водночас, правова культура також досліджується відірвано від правової антикультури, хоча в дійсності відокремлено вони ніколи не існують.

Упродовж останніх років у юридичній літературі були досліджені такі явища, як правовий інфантилізм, правовий дилетантизм, тіньове право, правова демагогія, правовий нігілізм тощо, однак розглядаються вони відокремлено від свого родового поняття «правова антикультура», що, своєю чергою, дезорієнтує не лише вчених-теоретиків, а й практиків, що приймають участь у протидії цьому негативному явищу. Всі вище перераховані правові явища, є формами вираження правової антикультури суб’єктів права, а тому у них багато спільних рис і протидіяти кожній з них окремо невірно. З огляду на це, доцільно здійснювати заходи щодо мінімізації правової антикультури загалом у правовому просторі діяльності новітніх релігійних рухів та сект, що сприятиме підвищенню культури в суспільстві та ролі соціальної відповідальності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Плахотный А. Проблема социальнойответственности / А. Плахотный. – X. : Изд-во при Харьк. ун-те ИО «Высш. школа» 1981. – 256 с.
  2. Прохоров В. С. Преступление и ответственность /В. С. Прохоров. – Л., 1984. – 162 с.
  3. Рубинштейн С. Л. Проблемыобщей психологи / С. Л. Рубинштейн. – М., 1973. – С. 260– 261.
  4. Цит. за : Богатырева Е. А. Этическаяонтология и философияязыка /Е. А. Богатырева, М.

М. Бахтин // Вопр. философии. – 1993. – № 1. – С. 55–56.

  1. Сумерки богов / сб. переводов : [Ф. Ницше, З. Фрейд, Э. Фромм и др.]. – М., 1990. – С. 323–327.
  2. Современныйэкзистенциализм. Критическиеочерки. – М., 1966. – С. 303-305.
  3. Цит. за : Гаджиев К. С. Размышления о свободе / К. С. Гаджиев // Вопр. философии. – 1993. – № 2. – С. 38 – 43.
  4. Шелер М. Положениечеловека в космосе/ М. Шелер // Проблема человека в западнойфилософии. – М., 1988. – С. 94.
  5. Камю А. Бунтующийчеловек / А. Камю; [пер. с фр.]. – М., 1990. – С. 92.
  6. Агацци Э. Ответственность – подлинноеоснование для управления свободной наукой / Э. Агацци // Вопросы философии. – 1992. – № 1. – С. 36.
  7. Кант И. Идея всеобщей истории вовсемирно-гражданском плане / И. Кант //

Сочинения. – 1970. – Т. 6. – С. 12 – 270.

Copyright © 2019. All Rights Reserved.