БЮРО КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА УГКЦ

                                   Михайло Кельман доктор юридичних наук,  професор професор кафедри теорії

та філософії права Навчально-наукового інституту права та

психології Національного університету «Львівська політехніка»

                          © Кельман Михайло, 2017

 Успіх вирішення проблеми добору необхідного інструментарію, за допомогою якого  має  здійснюватися дослідження механізму правового регулювання новітніх релігійних рухів, значною мірою зумовлює результативність самого дослідження і сприяє формулюванню чітких пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення функціонування суб’єктів у відповідній сфері. Крім цього, якість комплексу використаних принципів, підходів та методів надасть змогу сформувати цілісну, внутрішньо-узгоджену теоретико-правову модель вітчизняного механізму правового регулювання, яка може стати базою для конкретних трансформацій в сфері упорядкування суспільних відносин.

Низька результативність комплексу реформ, що відбуваються сьогодні в усіх галузях суспільного життя України, численні прогалини в тлумаченні цілого ряду явищ правової та соціальної дійсності пояснюються як низьким рівнем ефективності зусиль уповноважених суб’єктів, що вживаються для поліпшення ситуації в країні, так і очевидною невідповідністю застосовуваних методів вирішення соціальних проблем їх змісту, який виявляється значно складнішим та багатограннішим, ніж використовувані пізнавальні засоби і методики. Як справедливо відзначає М.І. Козюбра, більшість пострадянських юристів «значно відстали від того загального методологічного руху, в який була залучена світова соціально-політична та філософська думка в ХХІ ст. через тривалий вплив методологічного монополізму і жорсткого ідеологічного контролю, що виходив з принципового переконання в істинності тільки однієї методології та одного типу світогляду» [1].

У вітчизняній юридичній науці висвітлення методологічних проблем довгий час відбувалося в моністичному ракурсі матеріалістичної діалектики, відносно якої, протягом великого проміжку часу, не виникало жодних сумнівів. Наслідком такого підходу стало формування нормативістської теорії, яка не залишила місця для використання інших достатньо відомих методологічних підходів. Тому, cлід погодитись із твердженням М.С. Кельмана, що сучасне вітчизняне правознавство повинно «позбутися ідеологічних штампів і стереотипів радянського періоду і розвиватися як самодостатня система юридичних знань, спрямована на пошук об’єктивної істини», а акцент у правових дослідженнях має бути перенесений на «суспільні гуманітарні цінності, насамперед на права і свободи людини, загальновизнані демократичні стандарти в галузі правознавства і державознавства» [2, c. 432].

Основними стримуючими факторами необхідного і давно назрілого методологічного оновлення, на наш погляд, є певний консерватизм, збереження стану закритості вітчизняної правової науки, її «глухота» до іншого досвіду, окрім власного, при постійно декларованому прагненні до кращих зразків зарубіжної науки і такому ж декларуванні відкритості та готовності до взаємо збагачуючого діалогу. На цьому тлі процвітають прагнення до суто зовнішнього оновлення, пов’язаного з елементарними запозиченнями, без урахування конкретно-історичних особливостей і протиріч.

 У сфері методології соціального знання простежуються відчутні еволюційні тенденції, в яких зазвичай виділяють класичний, некласичний та посткласичний етапи. 

При цьому, на фоні незаперечення існуючих методик з’являються нові шляхи інтерпретації  соціальної  дійсності.

          Слід констатувати відсутність конкретних розробок відносно методології дослідження саме механізму правового регулювання. Відповідні аспекти лише фрагментарно висвітлюються в окремих наукових працях і в деяких навчальних посібниках та підручниках.

Проблематика методології в дослідженнях механізму правового регулювання не існує автономно, вона тісно переплітається з питаннями загальноправової методології, що розглядається, зазвичай, як теорія наукового пізнання, система методів і засобів пізнання або вчення про них. Але ми вважаємо, що це більш складне й багатогранне явище. Воно охоплює не лише методи пізнання та вчення про них, а й методологічні принципи (вихідні ідеї), у відповідності з якими має здійснюватися вибір підходів і методів. Особливе значення при цьому має світогляд, як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, місце і роль у ньому людини, а також відповідних переконань, ідеалів, ціннісних орієнтацій пізнавальної та практичної діяльності людей.

Методологія як науково-світоглядна система координат є своєрідною дослідницькою орієнтацією, установкою для суб’єкта пізнавальної діяльності, вона передбачає розробку основоположних підходів, прийомів, спеціально-наукових методів формування та подальшого розвитку юридичної науки.

Сучасна теоретико-правова наука, серед іншого, характеризується й проблемою методологічних аспектів визначення концептуальних підстав організації та проведення наукових пошуків, оскільки будь-яке дослідження починається з визначення методологічних засад щодо напрямів здобуття необхідної інформації, її творчої переробки й закріплення результатів. Практично всі висновки щодо державно-правових явищ залежать від методологічних підходів,  від їх розуміння [3, с. 36-37].

Дослідження предмету вимагає відповідних його природі методів. Їх органічне поєднання визнається методологією однією з необхідних умов результативності дослідження, а неадекватність методів предмету дослідження не дозволить отримати істинні знання. Хоча не менш поширеними є аргументи, які намагаються довести незалежність результату дослідження від методу, а тим більше від системи методів. Деякі прихильники методологічного «анархізму» в юриспруденції виходять з того, що у сфері права, теорія не відіграє особливої ролі. Юриспруденція, вважають вони – це техніка, сукупність актуальних практик, а не теорія.  Але відмова від будь-яких системних методик у дослідженні, як справедливо вважає М.І.Козюбра, обертається примітивізмом, елементарними помилками, практичним безсиллям правової науки, яка зосереджує свої основні зусилля на тлумаченні, а не на творенні законодавства і не здатна забезпечити умови його ефективної дії [1].

Про необхідність реального і послідовного оновлення методології свідчать серйозні труднощі, а часом і просто неможливість у межах сформованих підходів вирішити як загальні так і конкретні питання правознавства.

Рух до методологічного плюралізму, як нам видається, надає змогу розширити горизонт раціональності наукових досліджень, побачити в методології спосіб поєднання методів, визнати можливості різних методів та їх використання для оптимізації результатів пізнання. Так, різні детерміністські уявлення дозволяють враховувати різноманітні типи залежності правових явищ від чинників зовнішнього та внутрішнього середовища: економіки, культури, релігії. Цілком прийнятними виявляються ідеї нелінійної, багатоканальної або багатофакторної детермінації з урахуванням впливу на свідомість та поведінку людей зовнішніх чинників. Але при цьому слід зауважити, що сучасному розумінню самої методології в своїй більшості вже не відповідає її класичний пізнавальний апарат, що дає підстави для його оновлення.

Зауважимо, що на вибір комплексу методологічного інструментарію також впливає й відповідна парадигма, якою характеризується сучасний етап розвитку правової науки. 

Обґрунтовуючи прихильність до конкретної парадигми зазначимо, що несуперечність теоретичних концепцій, можливості їх перевірки та кількісного відображення, точність наукових передбачень тощо, слід  намагалися встановити та проаналізувати залежність механізму правового регулювання від розвитку суспільства в цілому, його структури, системи суспільних відносин, культури та ідеології.

Не викликає сумнівів також той факт, що при визначені комплексу методологічного інструментарію наукового дослідження особливого значення набуває світогляд самого дослідника. Цією категорією, як правило, окреслюється цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ і місце в ньому людини та відповідних ідеалів, переконань, цінностей, пізнавальної та практичної діяльності [4, с. 75]. 

Виходячи з вказаних позицій, зазначимо, що в аспекті теоретико-правових досліджень, на нашу думку, слід розрізняти правовий світогляд. На цьому також наполягають окремі вчені й пропонують розуміти його як стійке, позитивне ставлення людини до права, що є основою її діяльності [5, с. 17].

Отже, наведені підходи свідчать про те, що сучасна наукова інтерпретація як загального так й правового світогляду ґрунтується на людиноцентристській парадигмі, і тому ми виходимо саме з ідеї прав людини.

Формування методології пізнання механізму правового регулювання не можливе без визначення її принципів – універсальних, основоположних, загальнозначущих ідей, що мають найбільшу імперативність та якими слід керуватися у процесі пізнання предмету дослідження [6, с. 21].

При досліджені будь-яких державно-правових явищ, одне з центральних місць у відповідному науковому інструментарії належить одному з центральних компонентів парадигми – методологічному підходу.

 Категорія «методологічний підхід» створює поле для роздумів щодо її змісту, але висловлені та інші думки надають підстави кваліфікувати його, як один з ключових компонентів методології, що складається з сукупності методів, які доповнюються, за необхідності, філософськими чи загальнонауковими.

          Пізнання механізму правового регулювання, на нашу думку, може досягти визначених цілей за умов його дослідження на ґрунті комплексного, аксіологічного та феноменологічного методологічних підходів.

Слід зазначити, що незважаючи на існуючі дискусії, в межах системних досліджень у правознавстві досить чітко виділяються два самостійних напрямів, а саме: 1) вивчення проблем специфіки застосування загальносистемних ідей та уявлень для вирішення конкретних наукових проблем; 2) аналіз жорстких формалізованих концепцій, які засновані на загальносистемних уявленнях і принципах.

Для пізнання механізму правового регулювання релігійних рухів, теорію систем доцільно застосовувати в органічній єдності із законами та категоріями діалектики. Але потрібно чітко усвідомлювати відповідну теоретичну конструкцію, щоб уникнути абсолютизації її значення та не відривати від дійсної філософської основи.

Таким чином, формалізація не відіграє визначальної ролі в науковому дослідженні механізму правового регулювання, але факт можливості отримання позитивних результатів формалізації при системному підході також не можна заперечити. Зазначене надає підстави стверджувати, що системний аналіз не замінює і не може замінити світоглядну основу юридичної науки. Він відіграє лише допоміжну роль [7, с. 72-73].

 Підкреслюючи роль системного аналізу, зазначимо, що виявлення динаміки системи – це лише передумови для створення методу, але не сам метод. Тому, коли йдеться про системний метод та його співвідношення з іншими методами правової науки, необхідно розглядати методологічну роль складових його правил і принципів наукового пізнання, не підміняючи їх розкриттям ролі понять теорії систем [8, с. 177]. Методологічна функція останніх розкривається в іншому аспекті – у співвідношенні з категоріями та поняттями інших наукових теорій.

Метою вказаного підходу в дослідженні механізму правового регулювання є визначення за допомогою всієї сукупності складових (правил, принципів пізнання тощо) основних напрямів його вивчення. Зазначимо, що питання принципів системного аналізу механізму правового регулювання складають мало досліджену проблему.

Одне з провідних місць у сучасній теоретико-правовій методології посідають методи пізнання, на які покладається основне навантаження в науковому дослідженні, та які безпосередньо впливають на його результативність.

Метод наукового пізнання – це шлях, спосіб (їх сукупність) досягнення поставленої мети і вирішення завдань дослідження [9, с. 24]. Враховуючи специфіку  дослідження, пропонуємо розглядати метод, як органічний елемент методології, що складається з сукупності прийомів, способів і засобів та забезпечує результативність наукового пошуку в сфері правового регулювання.

Загальна теорія права використовує для дослідження явищ правової дійсності велику кількість наукових методів. Серед них виділяють філософські (світоглядні), загальнонаукові та спеціально-наукові методи.

Таким чином, враховуючи викладене, зазначимо, що при досліджені  нормативно - правового регулювання новітніх релігійних рухів ми пропонуємо виходити з розуміння методології, як системи принципів, підходів, методів, засобів і форм діяльності дослідника в процесі  пізнання ним  досліджуваних державно-правових явищ, а також вчення про  структуру, логічну організацію. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Козюбра М.І. Верховенство права і Україна / М.І. Козюбра // Право України. – 2012. – № 1-2. – С. 30-36.
2. Кельман М.С. Юридична наука: проблеми методології: монографія / М.С. Кельман. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. – 492 с.
3. Кримінологія : учебник / [под общ. ред. А.И. Долговой]. – М.: Изд. гр. ИНФРА-МНОРМА, 1997. – 784 с.
4. Гусарєв С.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності) : навч. посіб. / С.Д. Гусарєв, О.Д. Тихомиров ; 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 495 с.
5. Коробка В.Н. Правовое мировоззрение: Становление и развитие / В.Н. Коробка ; в 2-х ч., Ч. 1 – Донецк: Донецк. юрид. ин-т Луганск. гос. ун-та внутр. дел им. Э.А. Дидоренко, 2008. – 152 с.
6. Теорія держави і права : підручник / [кол. авт.; кер. авт. кол. Ю.А. Ведєрніков] ; 2-е вид. перероб. і доп. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015; Ліра ЛТД. – 468 с.
7. Штофф В.А. Проблемы методологи научного познания / В.А. Штофф. – М., 1978. –

269 с. 8. Проблемы методологии и методики правоведения / А.М. Васильев, А.Б. Венгеров, М.П. Журавлев, Д.А. Керимов, и др.; [редкол.: Кейзеров Н.М., Керимов Д.А., Кудрявцев В.Н., Самощенко И.С.] – М.: Мысль, 1974. – 205 c.

9. Скакун О.Ф. Методы, общие (методологические) подходы и принципы в юридических исследованиях / О.Ф Скакун // Методологічні проблеми історико-правових досліджень: матеріали XXIII Міжнар. Історико-правової конференції (м. Алушта, 24-26 верес. 2010 р.). – К.; Сімферополь: Доля, 2011. – С. 19-27.